КОЛЕГІЯ СУДДІВ СУДОВОЇ ПАЛАТИ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
07.12.2005
(Витяг)
Ч. звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до закритого акціонерного товариства "AICE Україна" (далі - ЗАТ) про визнання угоди недійсною та повернення йому коштів.
Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 29 листопада 2004 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 березня 2005 р., у задоволенні позову відмовив.
У касаційній скарзі Ч. просив скасувати ухвалені у справі судові рішення і задовольнити його позовні вимоги, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Суд першої інстанції встановив, що 12 березня 2002 р. між сторонами було укладено угоду (з додатками до неї) про надання Ч. послуг, спрямованих на придбання ним автомобіля за допомогою системи "Автоплан", організованої ЗАТ. Для виконання умов цієї угоди позивач вніс на рахунки ЗАТ 9 тис. 172 грн 46 коп.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд послався на те, що немає визначених позивачем підстав для визнання угоди недійсною, оскільки послуги, які надає ЗАТ, не є фінансовими і здійснення такої діяльності не потребує ліцензування, а також угода підписана особою, яка мала відповідні повноваження. З цим погодився й суд апеляційної інстанції.
Проте ці висновки не є правильними.
Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону від 12 липня 2001 р. N 2664-III ( 2664-14 ) "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон) фінансовими вважаються такі послуги: 1) випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування, кліринг, інші форми забезпечення розрахунків; 2) довірче управління фінансовими активами; 3) діяльність з обміну валют; 4) залучення фінансових активів із зобов'язанням щодо наступного їх повернення; 5) фінансовий лізинг; 6) надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту; 7) надання гарантій та поручительств; 8) переказ грошей; 9) послуги у сфері страхування та накопичувального пенсійного забезпечення; 10) торгівля цінними паперами; 11) факторинг; 12) інші операції, які відповідають критеріям, визначеним у п. 5 ч. 1 ст. 1 цього Закону.
Пунктом 5 ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону ( 2664-14 ) визначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Наведене свідчить про те, що перелік фінансових послуг, передбачений Законом ( 2664-14 ), не є вичерпним, визначення послуг як фінансових можливе при відповідності операцій критеріям, встановленим п. 5 ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, Ч. посилався на те, що діяльність ЗАТ, пов'язана із наданням послуг за системою "Автоплану", є по суті діяльністю з надання фінансових послуг, оскільки має характерні для таких послуг ознаки - відповідач здійснює операції з фінансовими активами, отримує від учасників системи "Автоплан" грошові кошти у вигляді початкового та щомісячних платежів, перерозподіляє отримані грошові кошти в інтересах третіх осіб і має прибуток від такої діяльності.
Усупереч вимогам статей 62, 202, 2021, 203 ЦПК ( 1540-06 ) 1963 р., який був чинним на час розгляду справи, суд зазначені доводи належним чином не перевірив, характеристику послуг за системою "Автоплану" з огляду на доводи позивача не провів, а тому зробив передчасний висновок про відсутність у діяльності відповідача ознак надання фінансових послуг.
Крім того, поза увагою суду залишилася та обставина, що угода від 12 березня 2002 р. від імені ЗАТ не підписана, а на бланку угоди проставлена лише печатка товариства і не зазначена особа, яка уповноважена представляти ЗАТ при укладенні угоди.
Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, усупереч вимогам ст. 301, ч. 2 ст. 313 ЦПК ( 1540-06 ) 1963 р. не перевірив у повному обсязі доводи апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретні обставини і факти, що спростовують ці доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без зміни.
За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК ( 1618-15 ).
Керуючись ст. 336 ЦПК ( 1618-15 ), колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Ч. задовольнила частково: рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 листопада 2004 р. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 березня 2005 р. скасувала, справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.