Частина п'ята статті 24 Закону України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ) встановлює, що "Підприємство може поставляти продукцію, виконувати роботи, надавати послуги в кредит із сплатою покупцями (споживачами) процентів за користування цим кредитом. Для оформлення таких угод підприємство може застосовувати в господарському обороті векселі".
Відповідно до "Правил виготовлення та використання вексельних бланків", затверджених постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 10 вересня 1992 року за N 528 ( 528-92-п ), які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, видавати переказні і прості векселі можна було лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.
Вищий господарський суд України на встановлені обставини справи та вимоги закону уваги не звернув і дійшов неправильного висновку про те, що при вирішенні даного спору слід керуватись тільки спеціальним законодавством про вексельний обіг, яким передбачається визнання векселя недійсним лише у випадках відсутності відповідних реквізитів у самому векселі і судовому розгляду підлягають тільки позовні вимоги в частині визнання векселя недійсним.
За таких обставин ухвалені по справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
При новому розгляді справи слід повно та всебічно встановити всі обставини справи, дати їм належну юридичну оцінку та постановити законне і обгрунтоване рішення.
Керуючись статтями 111-17 - 111-20 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), суд ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від 18 червня 2002 року у справі N 14/467, постанову Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2002 року та рішення господарського суду м. Києва від 16 серпня 2001 року скасувати.
Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.