СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 21.02.96
(Витяг)
В. пред'явила позов до С. про визнання права власності на будинок. Позивачка зазначала, що в березні 1991 р. вона домовилася з С. В. про купівлю у тієї будинку. Оскільки ж у цей час вона зустрічалася з С. і той обіцяв із нею одружитися, якщо договір купівлі-продажу буде оформлено на нього, вона з цим погодилась, внесла на рахунок С. В. свої гроші (280 тис. крб.) і оформила договір купівлі-продажу на відповідача. Посилаючись на те, що С. згодом її ошукав, а гроші за будинок фактично внесла вона, В. просила визнати зазначений договір недійсним і перевести на неї права й обов'язки покупця.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням судової колегії в цивільних справах Івано-Франківського обласного суду від 25 грудня 1995 р. у позові відмовлено. У касаційній скарзі В. просила рішення суду скасувати, а справу направити на новий розгляд, посилаючись на те, що суд дав неправильну й неповну оцінку зібраним доказам і тому дійшов необгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення її позову.
Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Як установив суд, 17 липня 1992 р. за взаємною згодою між власницею спірного будинку С. В. і відповідачем С. у Городенківській державній нотаріальній конторі було укладено договір купівлі-продажу будинку, на підставі якого власником став С. На цей час, як і підтвердили сторони, вони ні в зареєстрованому шлюбі, ні у фактичних шлюбних відносинах не перебували і домовленості про створення спільної власності на будинок у них не було.
Порушуючи питання про визнання договору купівлі-продажу будинку недійсним щодо покупця, В. посилалась на те, що цю угоду вчинено за належні їй гроші. Проте, як свідчать матеріали справи і як зазначив у своєму рішенні суд, спірний будинок було придбано за кошти і позивачки, і відповідача. Розміру внеску кожного з них у придбання будинку суд не визначав, оскільки в цьому не було потреби, - адже вимог про відшкодування понесених витрат позивачка не пред'являла, так само як і вимог про створення спільної власності на будинок з підстав домовленості про це.
Суд, установивши, що спірний будинок купувався не лише за кошти позивачки і не для її особистого користування, правильно відмовив В. у позові про визнання права власності на весь будинок.
Наведені обставини, що підтверджуються наявними у справі письмовими доказами, зазначеними в судовому рішенні, повністю спростовують доводи касаційної скарги про неналежну оцінку показань свідків, допитаних з ініціативи позивачки.
У зв'язку з викладеним судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу В. залишила без задоволення, а рішення судової колегії в цивільних справах Івано-Франківського обласного суду - без зміни.
Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 1, 1996 р.