Колегія суддів погоджується з висновком судів про те, що ст. 1 Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" ( 185/94-ВР ) регулює лише ті відносини, за яких зарахування валютної виручки повинно бути проведено, виходячи із взаємних зобов'язань сторін, що склалися.
Судами встановлено, що контрагентами позивача оплачено поставлену лісопродукцію за її фактичною вартістю відповідно до укладених контрактів.
Правомірно зазначено в оскаржуваній постанові апеляційного господарського суду, що такі дії не суперечать чинному законодавству України, в тому числі і Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" ( 185/94-ВР ). Вказаний закон не встановлює, яким чином визначати на яку суму по кількості продукції, що поставлена чи непоставлена по зовнішньоекономічному договору, необхідно нараховувати пеню за порушення термінів у випадках виявлення нестачі. В той же час, якщо закон не вказує, як діяти в таких випадках, то це дає підстави вважати, що валютною виручкою слід вважати оплату за фактично поставлений товар, а різниця в сумах, що виникла внаслідок застосування різних методів вимірювання не може вважатися валютною виручкою, а тому нарахування пені відповідачем на цю різницю є безпідставним.
Посилання відповідача на обов'язок позивача заявити в даному випадку рекламацію, а після її розгляду визначатися з наступними діями, як це передбачено контрактами, є безпідставним, оскільки вирішення цих питань відноситься до прав сторін за договором і не може вважатися обов'язковим. Сторони самостійно врегульовують розбіжності прийнятним для обох сторін шляхом без втручання державних органів, оскільки таке (втручання) не допускається відповідно до п. 3 ст. 15 Закону України "Про підприємництво" ( 698-12 ) та п. 1 ст. 27 Закону України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ), ст. 5 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" ( 959-12 ).
З огляду на наведене суди дійшли цілком обґрунтованого висновку про те, що нарахування валютної пені спірними податковими повідомленнями-рішеннями не ґрунтується на фактичних обставинах справи та законодавстві, отже, є неправомірним.
2. Стосовно нарахування земельного податку в сумі 14943,91 грн.
Ст. 55 Земельного кодексу України ( 2768-14 ) встановлено, що до земель лісового фонду не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насадженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.
Відповідно до ст. 5 Лісового кодексу України ( 3852-12 ) до земель лісового фонду належать, крім лісових, нелісові землі: зайняті спорудами, пов'язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопроводів та підземними комунікаціями тощо, зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, надані для потреб лісового господарства); зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.
Згідно з ст. 96 Лісового кодексу України ( 3852-12 ) державний облік лісів та державний лісовий кадастр ведуться державними органами лісового господарства на основі матеріалів лісовпорядкування, інвентаризації, обстежень і первинного обліку лісів за єдиною для України системою на кошти державного бюджету.
Порядок ведення державного обліку лісів і державного лісового кадастру встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Судами встановлено, що довідками Української лісовпорядної експедиції ВО "Укрдержлісгосппроект" N 68 від 11.03.2003 р., N 98 від 28.03.2003 р., N 13 від 27.01.2004 р., довідкою Рівненського обласного управління земельних ресурсів N 04-08-75 від 01.02.2004 р., довідкою Дубровицького районного відділу земельних ресурсів N 120 від 29.01.2004 р. підтверджується факт обліку та віднесення земель Висоцького держлісгоспу під меліоративними (штучними) каналами площею 433,4 га, до земель лісового фонду.
Відповідачем не надано та в матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили, що вказана земельна ділянка площею 433,4 га належить до земель водного фонду.
Згідно з ч.6 ст. 7 та ст. 10 Закону України "Про плату за землю" ( 2535-12 ), податок за земельні ділянки, надані для потреб лісового господарства, за винятком ділянок, зайнятих виробничими, культурно-побутовими, жилими будинками та господарськими будівлями і спорудами, справляється як складова плати за використання лісових ресурсів, що визначається лісовим законодавством.
Враховуючи наведене, постанова Львівського апеляційного господарського суду є такою, що відповідає вимогам чинного законодавства та фактичним обставинам справи, а касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки ґрунтується на довільному та неправильному тлумаченні положень чинного законодавства.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8, п. 1 ч. 1 ст. 111-9, ст. 111-11 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України, - ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Дубровицької МДПІ Рівненської області від 02.07.2004 року N 2253/10-01 на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 03.06.2004 року у справі N 17/86 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 03.06.2004 року у справі N 17/86 - без змін.