Згідно із статтею 38 названого Закону ( 2344-14 ) документами (для пасажирського перевізника) на перевезення пасажирів автобусами на замовлення є ліцензія та документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування - ліцензія, договір із замовником на перевезення пасажирів, паспорт маршруту, документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах.
ПП К.С.М. з посиланням на укладений ним і 12 громадянами (фізичними особами) договір від 08.07.2003 наполягає на тому, що саме ці громадяни "є споживачами послуг з перевезення пасажирів", а отже в даній справі йдеться про договір на перевезення пасажирів за замовленням.
Проте з урахуванням обставин справи та приписів чинного законодавства, зокрема, Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" ( 265/95-ВР ), попередні судові інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що форма здійснюваної пасажирами автобуса, що належить ПП К.С.М., оплати поїздки характерна для маршрутів загального користування і не відноситься до перевезень автобусом на замовлення.
Згідно з пунктом 84 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.97 N 176 ( 176-97-п ) (в редакції постанови Кабінету України від 29.01.2003 N 141 ( 141-2003-п ), далі - Правила) перевезення на замовлення виконуються на підставі договору (заявки) пасажирського перевізника із замовником транспортних послуг. За договором про транспортне обслуговування підприємств, установ та організацій, а також для доставки працівників до місця роботи перевезення на замовлення можуть бути регулярними.
З цього припису попередні судові інстанції зробили правильний висновок про те, що коли договір укладається не з підприємством, установою чи організацією та не для доставки працівників до місця роботи, то перевезення на замовлення можуть бути лише нерегулярними.
Пункт 1 Правил ( 176-97-п ) визначає перевезення нерегулярні як перевезення, умови здійснення яких визначаються в кожному окремому випадку за погодженням між замовником і перевізником, а перевезення регулярні - як перевезення за визначеними та узгодженими маршрутами і розкладами руху.
Згідно з пунктом 85 Правил ( 176-97-п ) до початку перевезення замовник транспортних послуг повинен:
подати пасажирському перевізнику заяву на перевезення пасажирів, у якій зазначити початковий та кінцевий пункти маршруту, час відправлення автобуса і перебування в розпорядженні замовника;
погодити з територіальним органом Мінтрансу графік регулярних перевезень;
ознайомити пасажирів з умовами одержання транспортних послуг.
Відповідно до пункту 1 Правил ( 176-97-п ) замовник транспортних послуг - це юридична або фізична особа, яка замовляє транспортні послуги.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що графік регулярних перевезень, здійснюваних ПП К.С.М., з територіальним органом Мінтрансу не погоджувався.
З огляду на відповідні правові приписи та встановлені обставини справи попередні судові інстанції обґрунтовано з'ясували, що фактично за зазначеним договором від 08.07.2003, в якому узгоджено певний маршрут, ПП К.С.М. здійснювалися регулярні перевезення пасажирів, і не за замовленням, а на автобусному маршруті загального користування.
Статтею 38 Закону України "Про автомобільний транспорт" ( 2344-14 ) передбачено, що документами на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування для пасажирського перевізника є ліцензія, договір із замовником на перевезення пасажирів, паспорт маршруту, документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах.
Згідно з пунктом 1 Правил ( 176-97-п ) замовник перевезень - це урядовий орган державного управління в галузі автомобільного транспорту, виконавчий орган сільської, селищної, міської ради, районні та обласні держадміністрації; таким чином, фізичні особи (громадяни), за висновком господарського суду, не могли бути замовниками перевезень. Доводи скаржника про "нелогічність" цього висновку, "оскільки саме громадяни і є споживачами послуг з перевезення пасажирів", не можуть бути взяті до уваги: громадяни, будучи споживачами послуг з перевезення пасажирів, водночас, згідно із наведеним приписом Правил, дійсно не можуть виступати замовниками перевезень.
Попередні судові інстанції у розгляді справи дійшли обгрунтованого висновку про те, що ПП К.С.М., здійснюючи фактично перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, а не на замовлення, без усіх необхідних для цього документів, припускався порушень законодавства про автомобільний транспорт, за що територіальним органом Мінтрансу до нього застосовано фінансові санкції; водночас такі дії правомірно кваліфіковано за статтею 15 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" ( 236/96-ВР ).
Таким чином, судові інстанції з достатньою повнотою встановили обставини справи та дали їм правильну юридичну оцінку.
Передбачених законом підстав для скасування оскаржуваних судових рішень не вбачається.
Керуючись статтями 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ:
Рішення господарського суду Луганської області від 13.09.2004 та постанову Луганського апеляційного господарського суду від 08.11.2004 зі справи N 18/225н залишити без змін, а касаційну скаргу приватного підприємця К.С.М. - без задоволення.