Зокрема, Законом ( 606-14 ) визначено, що з коштів, одержаних від реалізації заставленого майна, здійснюються утримання, передбачені статтею 43 цього Закону, після чого вони використовуються для задоволення вимог заставодержателя.
Якщо заставодержатель не є стягувачем у виконавчому провадженні, кошти йому виплачуються у разі належного підтвердження права на заставлене майно. Після повного задоволення вимог заставодержателя залишок коштів використовується для задоволення вимог інших стягувачів у порядку, визначеному цим Законом ( 606-14 ).
Тобто здійснення виконавчого провадження завершує правомірний захист інтересів заставодержателя - компенсацію забезпечення угоди у примусовому порядку за виключенням коштів, які передбачені ст. 43 Закону ( 606-14 ).
Як встановлено судами, внаслідок здійснення виконавчого провадження заставленого майна операція з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості заставодавця не відбулася.
Як вбачається з рішення апеляційного суду Рівненської області від 18.10.2004 р. виконавче провадження постановою державного виконавця від 06.11.2003 р. припинено у зв'язку із погашенням боргу.
Здійснення виконавчого провадження згідно законодавства, яке передбачає реалізацію заставленого майна та відшкодування заставодержателю коштів для задоволення його вимог, судами не було встановлено.
Позивач не довів обставин виконання вимог заставодержателя шляхом реалізації заставленого майна та перерахування належних заставодержателю грошових коштів.
За відсутністю встановлення обставин погашення кредиторської заборгованості заставодавця підстави для визначення виконавчого провадження як об'єкту оподаткування прибутку підприємств відповідно до пп. 3.1.1 п. 3.1 ст. 3 Закону України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) відсутні.
Суди першої та апеляційної інстанції не встановили обставини погашення позивачем боргу та помилково дійшли висновку про реалізацію заставленого майна виконавчою службою, що матеріалами справи не доведено, а судове рішення апеляційного суду Рівненської області від 18.10.2003 свідчить лише про припинення виконавчого провадження, але не є доказом відчуження або передачі заставленого майна.
Зважаючи на викладене, судова колегія дійшла висновку, що рішення і постанова у справі прийняті при неповному встановленні обставин у справі та помилковій оцінці доказів наданих у справі, що згідно зі ст.ст. 4-3, 43, 111-10 ГПК України ( 1798-12 ) є підставою для їх скасування та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення обставин погашення боргу позивачем та відповідності здійсненої ним операції вимогам ст. 3 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" ( 334/94-ВР ).
Керуючись ст.ст. 108, 111-5, 111-7, 111-9 - 111-12 ГПК України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу задовольнити частково.
2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14.02.2005 та рішення господарського суду Рівненської області від 04.01.2005 у справі N 12/344 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.