ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27.02.2007 Справа N 1/720-26/253
(ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 10.05.2007 відмовлено у порушенні провадження з перегляду)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого - Овечкіна В.Е.
суддів: Чернова Є.В., Цвігун В.Л.
за участю представників:
позивача - Шнир О.Б.,
відповідачів - Мироненко О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу АКБ "Східно-Європейський банк"
на рішення від 01.12.2006 господарського суду Львівської області
у справі N 1/720-26/253
за позовом фізичної особи - підприємця Г.С.І.
до
1. фізичної особи - підприємця М.С.О.;
2. АКБ "Східно-Європейський банк"
про визнання недійсним договору переведення боргу від 23.12.2005 та стягнення 3697495,50 грн.
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду Львівської області від 01.12.2006 (суддя Деркач Ю.Б.) позов задоволено частково - на підставі ст.ст. 216, 219, 229, 230, 513, 520, 521 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) оспорюваний договір визнано недійсним та застосовано реституцію шляхом стягнення з другого відповідача на користь позивача 3319887,83 грн. безпідставно отриманих коштів. В решті позовних вимог відмовлено у зв'язку з їх необґрунтованістю.
АКБ "Східно-Європейський банк" в поданій касаційній скарзі просить рішення скасувати та постановити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на неправильне застосування судом норм ст.ст. 219, 229, 230, 513, 521 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) та неврахування норм ст. 257 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ), чинної на момент укладення між відповідачами договору оренди від 31.12.2003 N 31-12/03.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судом норм матеріального і процесуального права та заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників позивача і другого відповідача, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення - скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в позові з наступних підстав.
Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсним оспорюваного договору переведення боргу та застосовуючи реституцію у вигляді стягнення з банку перерахованих позивачем коштів, суд виходив з того, що:
23.12.2005 року між відповідачем-1 та позивачем укладено договір переводу боргу (далі по тексту - договір), відповідно до умов якого відповідач-1 переводить свій борг на позивача, внаслідок чого він заміняє відповідача-1 як зобов'язану сторону за умовами п. 8.5. Договору оренди N 31-12/03 від 31.12.2003, укладеного між відповідачем-1 і відповідачем-2, а саме, зобов'язання по відшкодуванню вартості проведених робіт по здійсненню капітального ремонту, перепланування та переобладнання орендованих приміщень в сумі 3013887,83 грн., а також повернути надлишково сплачену орендну плату в сумі 306000 грн., тобто всього 3319887,83 грн., в строк до 30.12.2005 р. (п.п. 1, 2 спірного договору).
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ЦК України ( 435-15 ) якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК України ( 435-15 ) якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Судом встановлено, що у нежитловій будівлі по вул. І.Мазепи, 29 в м. Трускавець проводилась реконструкція з її розширенням, яка полягала в будівництві трьохповерхової будівлі (прибудови до існуючого магазину). Всі дозволи на проведення такої реконструкції та проектно-кошторисна документація видавались на відповідача-1. На нього і оформлено право власності на новозбудовані нежитлові приміщення. Наведене підтверджується матеріалами справи.
На підставі договору оренди N 31-12/03 від 31.12.2003, укладеного між відповідачем-1 і відповідачем-2 (банк), відповідач-1 передав банку в оренду приміщення загальною площею 39,8 кв. м, які розташовані по вул. І.Мазепи, 29 в м. Трускавець (п.п. 1.2. та 1.3. Договору оренди). 01.06.2004 р. між цими ж сторонами до цього договору оренди підписується додаткова угода N 2, на підставі якої вносяться зміни в п. 8.5. договору оренди. Даний пункт договору в новій редакції передбачає, що "у випадку, коли Орендар здійснив за згодою Орендодавця невід'ємні покращення (перепланування) приміщення, що орендується, то Орендодавець зобов'язаний відшкодувати вартість цих покращень."
Отже, зі змісту договору оренди та додаткової угоди до нього випливає, що відповідач-1 відшкодовує банку лише проведені покращення в приміщенні пл. 39,8 кв. м при умові надання відповідачем-1 згоди на проведення таких покращень. Відшкодування відповідачем-1 банку витрат понесених в результаті реконструкції та розширення нежитлових приміщень по вул. І.Мазепи, 29 п. 8.5. Договору не передбачено, як і не передбачена в цьому пункті умова повернення надлишково сплаченої суми орендної плати. Та обставина, що відповідачем-1 надавалась згода на проведення капітального ремонту, переобладнання та перепланування орендованих приміщень спростовується листом N 27/02-01 від 27.02.2004, в якому він надає банку дозвіл на проведення ремонтних робіт орендованого приміщення та відшкодування покращень в результаті проведення цих робіт відповідно до умов договору оренди N 31-12/03 від 31.12.2003.
Доказів внесення змін до договору щодо відшкодування банку відповідачем-1 проведених робіт по здійсненню капітального ремонту, переплануванню та переобладнанню орендованих приміщень, вартості оздоблюваних матеріалів та повернення надлишково сплаченої орендної плати суду не представлено.
Відповідачем-2 не подано суду доказів, які б підтверджували здійснення ним оплати за ремонтні роботи в орендованих приміщеннях на суму 3013887,83 грн. в цілому, як і не подані правові та документальні обґрунтування щодо необхідності здійснення покращень на цю суму в приміщеннях площею 39,8 кв. м.
Також слід зазначити, що укладаючи з позивачем договір про перевід боргу відповідач-1 не володів достовірною інформацією щодо суми коштів, витрачених банком на проведення ремонтних робіт. Наведене підтверджується перепискою між позивачем, відповідачем-1 та відповідачем-2, який відмовлявся надавати таку інформацію, що і стало підставою для звернення з позовом про визнання недійсним договору про перевід боргу.
Відповідно до ст. 520 ЦК України ( 435-15 ) боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора.
Таким чином, з наведеного вбачається, що спірний договір укладався на виконання умов п. 8.5 Договору оренди (п. 1.1 договору про перевід боргу), в якому не передбачено відшкодування вартості проведених робіт по здійсненню капітального ремонту, перепланування, переобладнання орендованих приміщень та повернення надлишково сплаченої орендної плати, як зазначено в п. 1.1 договору про перевід боргу. Оскільки, згідно з п. 8.5. Договору оренди обов'язок першого відповідача щодо таких відшкодувань банку не передбачався, то перевід боргу по таких відшкодуваннях визнано судом безпідставним і таким, що суперечить вимогам ст. 520 ЦК України ( 435-15 ).
Нормою ч. 2 ст. 793 ЦК України ( 435-15 ) встановлено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Згідно з ст. 794 ЦК України ( 435-15 ) договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше одного року, підлягає державній реєстрації.
Таким чином, на день укладення договору про перевід боргу (23.12.2005 р.) законодавцем передбачено нотаріальне посвідчення та державна реєстрація договорів оренди приміщень, укладених на один рік і більше.
Відповідно до ст. 521 ЦК України ( 435-15 ) форма правочину щодо заміни боржника у зобов'язанні визначається відповідно до положень ст. 513 цього Кодексу.
Положення ст. 513 ЦК України ( 435-15 ) передбачають, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.
Однак, всупереч вимогам вказаних правових норм спірний договір не був, ні нотаріально посвідчений, ні зареєстрований у встановленому порядку.
Частиною 1 ст. 219 ЦК України ( 435-15 ) передбачено, що у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.
Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України ( 435-15 ) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Позивачем виконані умови спірного договору і на рахунок відповідача перераховано 3319887,83 грн. Дана обставина підтверджується платіжними дорученнями N 1 та N 2 від 28.12.2005 р. Тому, ця сума підлягає стягненню з відповідача-2 на користь позивача.
Проте, колегія не погоджується з висновками суду з огляду на таке.
Як встановлено судом, оспорюваний договір переведення боргу укладався на виконання п. 8.5 договору оренди від 31.12.2003 N 31-12/03, укладеного між відповідачами.
Зазначаючи в рішенні про порушення при укладенні оспорюваного договору вимог ст.ст. 513, 521 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації правочинів заміни боржника у зобов'язанні, суд стосовно договору оренди від 31.12.2003 безпідставно надав зворотну дію нормам ч. 2 ст. 793, ст. 794 Цивільного кодексу України (набрав чинності з 01.01.2004 р.), якими встановлюється обов'язок нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору найму будівлі (їх окремої частини) строком на один рік і більше.
Адже, виходячи зі змісту ст.ст. 513, 521 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) правочин щодо заміни боржника у зобов'язанні вчиняється у такій же формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання (договір оренди від 31.12.2003), борг за яким переводиться на нового боржника.
При цьому судом не враховано, що ст. 257 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ), чинного на момент укладення договору оренди від 31.12.2003 р., вимагала від юридичних осіб укладати договори найму майна лише у письмовій формі без покладання на сторін додаткових обов'язків щодо нотаріального посвідчення чи державної реєстрації таких договорів.
Наведеним вище повністю спростовується висновок суду першої інстанції про невідповідність оспорюваного договору вимогам ст.ст. 513, 521 Цивільного кодексу України ( 435-15 ).
Позивач пред'явив позов про визнання оспорюваного договору недійсним на підставі ст.ст. 230, 234 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) як фіктивного правочину та такого, що укладений під впливом обману. Однак, судом не встановлено жодних ознак фіктивності договору чи його укладення внаслідок навмисного обману однією стороною договору іншої сторони щодо обставин, які мають істотне значення.
Відсутність у першого відповідача достовірної інформації щодо суми коштів, витрачених банком на проведення ремонтних робіт та відмова банку в наданні такої інформації не можуть самі по собі свідчити про укладення оспорюваного договору під впливом обману, оскільки банк не є стороною цього договору, а згідно з п. 2 ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) обман має місце тоді, коли сторона правочину заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона (сторона) замовчує їх існування.
В зв'язку з цим встановлений судом факт замовчування банком (другим відповідачем) інформації про вартість проведених ремонтних робіт не може бути підставою для визнання недійсним згідно зі ст. 230 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) договору, укладеного між позивачем і першим відповідачем.
Таким чином, суд не встановив в діях позивача або першого відповідача, як сторін оспорюваного договору, обману чи помилки щодо обставин, які мають істотне значення, а тому оспорюваний договір неправомірно визнано судом недійсним на підставі ст.ст. 229, 230 Цивільного кодексу України ( 435-15 ).
Окрім того, визнання судом оспорюваного договору недійсним на підставі ст. 229 Цивільного кодексу України ( 435-15 ), як укладеного внаслідок помилки, свідчить про те, що суд всупереч вимогам ст. 83 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) вийшов за межі заявлених позовних вимог, оскільки підставами позову у позовній заяві (а.с.9, том 1) зазначено виключно ст.ст. 230, 234 Цивільного кодексу України, а з матеріалів справи не вбачається зміна позивачем підстав позову до прийняття оскаржуваного рішення у порядку, передбаченому ч. 4 ст. 22 ГПК України.
Водночас твердження позивача про фіктивність оспорюваного правочину з відповідними посиланнями на ст. 234 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) повністю спростовуються досягнутими цим правочином правовими наслідками, які полягають у вчиненні позивачем (новим боржником) юридично значимих дій щодо сплати переведеного первісним боржником (першим відповідачем) боргу в сумі 3319887,83 грн. вже на п'ятий день після укладення договору від 23.12.2005, що підтверджується платіжними дорученнями N 1 та N 2 від 28.12.2005. Отже, оспорюваний договір укладався з наміром сторін створити правові наслідки та породив такі наслідки.
Колегія погоджується з доводами скаржника щодо помилкового застосування судом до спірного двостороннього договору положень ч. 1 ст. 219 Цивільного кодексу України ( 435-15 ), якою встановлено нікчемність одностороннього правочину, вчиненого з порушенням вимоги закону про його нотаріальне посвідчення.
Разом з тим, встановлені судом обставини щодо відсутності згоди орендодавця (першого відповідача) на проведення орендарем (банком) капітального ремонту, переобладнання та перепланування орендованих приміщень, недоведеності оплати ремонтних робіт та обумовленої цим відсутності підстав для відшкодування орендарю зроблених ним поліпшень орендованого майна, виходять за рамки предмета даного спору, а тому спірні питання з цього приводу можуть бути лише предметом іншого позовного провадження за участю відповідачів як сторін договору оренди від 31.12.2003.
З матеріалів справи не вбачається та судом не встановлено виникнення між орендодавцем та орендарем спору з приводу відшкодування здійснених банком поліпшень орендованого майна, а тому, досліджуючи вказані обставини та роблячи висновок про відсутність підстав для відшкодування вартості вчинених банком поліпшень, суд помилково вийшов за межі позовних вимог.
Отже, учасниками орендних відносин (відповідачами) не оспорювалася дійсність переведеного на позивача боргу орендодавця у вигляді вартості здійснених банком (орендарем) поліпшень та суми надмірно сплаченої орендної плати, в зв'язку з чим помилковим визнається висновок суду про невідповідність оспорюваного договору переведення боргу вимогам ст. 520 Цивільного кодексу України ( 435-15 ).
Разом з тим колегія зазначає, що висновок суду про недоведеність внесення змін до договору оренди в частині відшкодування першим відповідачем проведених банком робіт по капітальному ремонту та переплануванню орендованих приміщень суперечить фактичним обставинам справи, оскільки оскаржуваним рішенням чітко встановлено, що пунктом 8.5 договору оренди від 31.12.2003 в редакції додаткової угоди N 2 від 01.06.2004 передбачено обов'язок орендодавця відшкодувати вартість невід'ємних покращень (перепланування) орендованого приміщення, здійснених за згодою орендодавця.
Водночас судом в порушення вимог ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України ( 435-15 ), якою встановлено обов'язок сторін недійсного правочину повернути одна одній все одержане за цим правочином, застосовано реституцію не стосовно сторін за договором від 23.12.2005, а шляхом звернення стягнення коштів з банку, який не є стороною оспорюваного договору.
З огляду на те, що підставою для визнання недійсним оспорюваного договору стало помилкове застосування судом першої інстанції норм ст.ст. 216, 219, 229, 230, 513, 520, 521, 793, 794 Цивільного кодексу України ( 435-15 ), а вказаний договір відповідає чинному законодавству та його укладення сторонами під впливом обману не встановлено судом, то касаційна інстанція дійшла висновку про наявність достатніх підстав для скасування рішення від 01.12.2006 та прийняття нового рішення про відмову в позові.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України, ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу АКБ "Східно-Європейський банк" задовольнити.
Рішення господарського суду Львівської області від 01.12.2006 у справі N 1/720-26/253 скасувати.
В позові відмовити.
Витрати АКБ "Східно-Європейський банк" по сплаті держмита в сумі 12750 грн. за подання касаційної скарги покласти на позивача.
Наказ доручити видати господарському суду Львівської області.
Головуючий, суддя В.Овечкін
Судді: Є.Чернов В.Цвігун