ЗК України ( 2768-14 ) (в редакції, яка діяла на момент укладення Договору) у ст. 7 передбачав, що користування землею може бути постійним або тимчасовим.
Згідно зі ст. 3 Закону України "Про оренду землі" ( 161-14 ) (в редакції, яка діяла на момент укладення Договору) оренда землі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Договір оренди землі згідно ст. 12 цього Закону ( 161-14 ) - це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.
В силу п. 2 ст. 7 зазначеного Закону ( 161-14 ) підставою для укладення договору оренди і набуття права на оренду земельної ділянки, що перебуває у комунальній або державній власності, є рішення орендодавця.
Проте при розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій не було досліджено підстави укладення договору тимчасового користування землею від 18.10.1999, тобто рішення про надання земельної ділянки, на підставі якого було укладено зазначений договір, та умови надання цієї земельної ділянки згідно рішення.
Судами першої та апеляційної інстанцій зазначено, що згідно Договору передавалася в користування земельна ділянка площею 120,3 га земель резервного фонду Васильківської селищної ради по КСП "626". Проте у рішенні та постанові відсутні посилання на докази, на підставі яких суди дійшли вказаного висновку, тому слід визнати, що судами не було встановлено, до якої категорії земель належить земельна ділянка передана в оренду згідно Договору. Необхідно зазначити, що ці обставини мають суттєве значення для розгляду справи, зважаючи на приписи ст. 2 та ч.ч. 13, 15 ст. 5 ЗК України ( 2768-14 ) (в редакції, яка діяла на момент укладення Договору) щодо цільового призначення земель та створення сільськими і селищними Радами народних депутатів на своїй території резервного фонду земель за погодженням місця розташування з землекористувачем у розмірі до 15 процентів площі усіх сільськогосподарських угідь, включаючи угіддя в межах відповідних населених пунктів, який перебуває у державній власності і призначається для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням.
Крім того, як вбачається з матеріалів апеляційної скарги, відповідач повідомляв суд апеляційної інстанції про оспорення ним до суду Договору, що має суттєве значення при встановленні наявності порушення права позивача оспорюваним розпорядженням. Проте зазначені доводи відповідача не отримали належної оцінки відповідно до законодавства.
У касаційній скарзі відповідач посилається на винесення господарським судом Дніпропетровської області рішення у справі N 32/12, яким Договір було визнано недійсним, проте передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями.
Зважаючи на викладене, судова колегія дійшла висновку, що рішення і постанова судів першої і апеляційної інстанцій прийняті при неповному встановленні усіх суттєвих обставин у справі, тому підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, зважаючи на недодержання судами вимог ст.ст. 43, 47, 43 ГПК України ( 1798-12 ). При здійсненні нового розгляду у справі слід встановити усі обставини, які мають суттєве значення для вирішення спору та прийняття рішення відповідно чинного законодавства.
Керуючись ст.ст. 108, 111-5, 111-7, 111-9 - 11-12 ГПК України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу задовольнити частково.
2. Постанову від 03.02.2004 Дніпропетровського апеляційного господарського суду та рішення від 11.11.2003 господарського суду Дніпропетровської області у справі N 30/250 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.