ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
15.03.2005 Справа N 1/384-9/141
Розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу приватного підприємця Васьковича Василя Івановича (далі - Підприємець) на постанову Вищого господарського суду України від 23 листопада 2004 року у справі N 1/384-9/141 за позовом державного комунального підприємства "Стрийський міський комбінат комунальних підприємств" (далі - Підприємство) до Підприємця про виселення, ВСТАНОВИЛА:
З позовом у господарський суд Львівської області Підприємство звернулося 21 травня 2004 року, мотивувавши заявлену позовну вимогу тим, що Підприємець без будь-яких юридичних підстав займає приміщення ресторану "Прикарпаття" та проводить в ньому ремонтні роботи без погодження з Підприємством, яке уповноважене управляти комунальним майном.
Під час розгляду справи Підприємство доповнило позов вимогою про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення від 5 квітня 2002 року разом з додатками, укладених з Підприємцем, та виселення останнього зі спірного приміщення, позаяк при укладанні зазначеного договору було порушено приписи статті 9 (порядок укладання договору оренди), статті 10 (істотні умови договору оренди) та статті 11 (оцінка об'єкта оренди) Закону України "Про оренду державного та комунального майна" ( 2269-12 ) (далі - Закон про оренду).
Підприємець позов не визнав, мотивуючи свої заперечення тим, що Підприємство є неналежним позивачем, оскільки спірне майно є власністю громади м. Стрия в особі міської ради. Крім того, наведені позивачем підстави визнання договору недійсним він вважає такими, що не відповідають фактичним обставинам.
Рішенням господарського суду Львівської області від 11-21 червня 2004 року позов задоволено: договір оренди визнано недійсним з моменту укладення та виселено Підприємця з приміщення ресторану. Судове рішення мотивовано тим, що спірний договір не відповідає вимогам Закону про оренду ( 2269-12 ) та суперечить цілям цього Закону.
Постановою від 27 серпня 2004 року Львівський апеляційний господарський суд рішення місцевого суду скасував, а в позові відмовив, обґрунтувавши постанову тим, що суд першої інстанції неповно встановив фактичні обставини справи і не дав належної юридичної оцінки наявним в ній доказам, які спростовують доводи позовної заяви.
Оскарженою постановою від 23 листопада 2004 року Вищий господарський суд України постанову апеляційного суду скасував, а рішення місцевого суду залишив без змін з мотивів, викладених у рішенні суду першої інстанції.
Підприємець просить постанову Вищого господарського суду України скасувати, мотивуючи касаційну скаргу неправильним застосуванням судом норм матеріального права і порушенням процесуально-правових норм, а також невідповідністю оскарженої постанови вимогам Конституції України ( 254к/96-ВР ) і рішенням Верховного Суду України в аналогічних справах. Зокрема він вказує на те, що Вищий господарський суд України надіслав йому ухвалу про призначення розгляду справи на 7 грудня 2004 року, а ухвалив оскаржену постанову 23 листопада 2004 року без участі його представника, що є недотриманням конституційного принципу змагальності сторін в судовому процесі.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Скасовуючи постанову апеляційного суду про відмову в позові і залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, яким позов задоволено, Вищий господарський суд України погодився з висновком останнього про те, що в спірному договорі з дев'яти передбачених Законом про оренду ( 2269-12 ) істотних умов сторони не узгодили п'ять, а саме: щодо вартості об'єкта оренди з урахуванням його індексації; використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна, та умов його повернення; відповідальності за невиконання зобов'язань за договором; страхування орендарем орендованого ним майна.
Проте з таким висновком погодитись не можна.
Як встановив суд апеляційної інстанції:
- приміщення ресторану надано відповідачу в оренду рішенням виконкому Стрийської міської ради, а договір оренди від імені власника цього майна - міськради укладено Підприємством і погоджено з власником;
- між міськрадою і Підприємцем укладено договір оренди земельної ділянки на такий самий термін, що й строк оренди приміщення ресторану;
- на реконструкцію приміщення ресторану між позивачем і відповідачем погоджено локальні кошториси на загальнобудівельні, спеціальні і сантехнічні роботи, а також зведений кошторисний розрахунок їх вартості;
- зазначені роботи здійснені Підприємцем за власні кошти;
- розмір орендної плати встановлено додатком до договору оренди на підставі рішення сесії міськради;
- вартість об'єкта оренди з урахуванням індексації сторони встановили, що підтверджується відповідним експертним висновком, замовленим в БТІ позивачем;
- договори страхування приміщення ресторану укладені і представлені суду;
- відсутність в договорі умови про порядок використання амортизаційних відрахувань не позбавляє сторони доповнити договір такою умовою і щодо цього нема заперечень з боку орендаря.
Суд першої інстанції визнав недійсним не тільки договір оренди, а й додатки до нього. Проте в тексті рішення суду, як і в постанові Вищого господарського суду України, про такі додатки нічого не зазначено і, відповідно, вони не були предметом судового дослідження.
Натомість додатки були предметом дослідження суду апеляційної інстанції в якості доказів, що мають безпосереднє значення для правильного вирішення спору. Суд апеляційної інстанції на підставі їх оцінки в сукупності з іншими доказами дійшов правильних юридичних висновків про безпідставність заявлених Підприємством вимог і обґрунтовано відмовив у задоволенні позову. Відтак, підстави для скасування ухваленої ним постанови відсутні.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Судова палата у господарських справах Верховного Суду України ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Підприємця задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 23 листопада 2004 року скасувати, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27 серпня 2004 року залишити в силі.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.