Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.

Рентабельність виробництва сільськогосподарської продукції, %

----------------------------------------------------------------

Продукція |1980 р.|1990 р.|1997 р.|1998 р.|1999 р.|2000 р.

----------------------------------------------------------------

Вся 4,4 37,3 -23,9 -28,3 -22,1 -2,4 сільсько- господарська продукція

Зерно 53,8 275,1 37,5 1,9 12 54,6

Насіння 89,3 236,5 19,4 22,0 54,5 58,8 соняшнику

Цукрові буряки -2,1 29,5 -10,4 -12,0 -14,8 5,4

Овочі відкритого 2,0 27,6 -37,4 -25,2 -12,8 1,1 грунту

Картопля -3,4 27,2 -24,1 -18,6 -12,5 10,7

Молоко і молочні 8,4 32,2 -53,7 -46,7 -36,6 -9,6 продукти

М'ясо великої 4,3 20,6 -61,5 -59,3 -57,9 -54,5 рогатої худоби

Яйця 37,7 27,3 -5,5 -1,3 -0,7 3,9

2. Якісні зміни у відносинах власності та господарювання

2.1. Реформування земельних відносин

Соціально-економічні перетворення на селі розпочалися з реформування земельних відносин.

У 1991-1993 рр. було законодавчо запроваджено приватну власність на землю, розпочато передачу у приватну власність громадянам земельних ділянок для ведення фермерських, особистих підсобних та присадибних господарств.

Водночас масова приватизація землі в аграрному секторі стримувалася обмеженістю та недосконалістю законодавчої бази. У зв'язку з цим дані питання були врегульовані відповідними актами Президента України: "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" ( 666/94 ) від 10 листопада 1994 р. та "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" ( 1529/99 ) від 3 грудня 1999 р.

На виконання цих документів проведено паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств, видано сертифікати на право на земельну частку (пай), здійснено грошову оцінку земель. Усе це створило передумови для включення землі в економічний оборот, запровадження оренди земельних паїв та гарантування мінімальної орендної плати, а також для господарського самовизначення селян.

У результаті паювання 6,4 млн. селян одержали безоплатно у власність 26,5 млн. га сільськогосподарських угідь.

Понад 300 тис. селян вилучили свої земельні паї для самостійного господарювання, близько четверті вилучили їх із земельних масивів колишніх колективних підприємств і передали в оренду фермерам, підприємствам, іншим господарським структурам. А всього правом передачі земельних паїв в оренду у 2000 р. скористалося більш як 90 % селян-власників.

Це сприяло створенню на селі реального конкурентного середовища, формуванню різноукладної господарської системи.

2.2. Реформування колективних підприємств

У 2000 р. реформовано 11,4 тис. (99,5 %) колективних сільськогосподарських підприємств, на базі яких створено 14,7 тис. нових приватних агроформувань ринкового типу.

У переважній більшості цих нових приватних формувань збережено цілісні земельні та майнові комплекси.

Разом з тим їхня правова та організаційно-господарська структура, а також економічна база якісно відрізняються від того, що було раніше. Більшість таких формувань створено як приватні підприємства чи товариства, які здійснюють господарську діяльність на базі орендованої землі та майна за договорами з кожним власником і на основі колективної організації праці, за трудовими угодами з кожним працівником.

Структура сільськогосподарських угідь новостворених агроформувань

Товариства з обмеженою - 42,8 % (10636 тис. га) відповідальністю

Сільськогосподарські кооперативи - 23,4 % (5831 тис. га)

Приватні (приватно-орендні) - 16,9 % (4206 тис. га) підприємства

Акціонерні товариства - 7,0 % (1753 тис. га)

Селянські (фермерські) - 3,6 % (885 тис. га) господарства

Приватні господарства - 3,3 % (818 тис. га) без створення юридичної особи

Інші агроформування - 3,0 % (757 тис. га)

Організаційно-правові форми господарювання на селі, розміри новоутворених структур та зміст земельно-правових стосунків потребують дальшого удосконалення. Міністерству аграрної політики, Державному комітету по земельних ресурсах, місцевим державним адміністраціям слід продовжити у 2001 р. пошук найбільш прийнятних та ефективних рішень з цих питань.

2.3. Зміцнення особистих селянських господарств

У ході аграрної реформи набули дальшого розвитку особисті господарства населення, їх кількість зросла на 30 %, а землеволодіння - більш як удвічі. Виробництво сільськогосподарської продукції в особистих селянських господарствах збільшилося торік проти 1999 р. на 19,8 %, а його частка у структурі валової продукції сільського господарства - з 32,8 % у 1991 р. до 64,7 % у 2000 р.

Зараз в особистих господарствах населення зосереджено виробництво майже всієї картоплі та овочів, а також більшої частини продукції тваринництва.

Дальшому розвитку приватного сектора сприятиме виділення земельних паїв у натурі та приєднання їх до особистих господарств населення, а також зміцнення матеріально-технічної бази цих господарств. З огляду на це Державному комітету по земельних ресурсах, місцевим державним адміністраціям потрібно активізувати роботу над оформленням державними актами права приватної власності селян на земельні частки (паї), а Кабінету Міністрів України опрацювати і внести у 2001 р. до Верховної Ради України законопроект про правове врегулювання діяльності особистих селянських господарств.

Розвиток особистих господарств населення

-----------------------------------------------------------------

| 1991 р. | 1999 р. | 2000 р.

-----------------------------------------------------------------

Кількість сімей (дворів), які мають 9,8 11,6 12,5 земельні ділянки, млн.

Площа с/г угідь, млн. га 2,7 5,9 6,2 (на початок року)

Валова продукція в порівняльних 13,8 13,9 16,7 цінах 1996 р., млрд. грн.

Частка господарств населення у 6,5 14,6 15,5 площі с/г угідь, %

Частка господарств населення 32,8 59,0 64,7 у валовій сільгосппродукції, %

2.4. Прискорення розвитку фермерства

Радикальне реформування аграрного сектора створило сприятливі умови для розвитку фермерства.

Після виходу Указу Президента України "Про оренду землі" ( 367/97 ) площа фермерських господарств динамічно зростала і перевищила на початок 2000 р. 1 млн. га. Протягом 2000 р. вона майже подвоїлась і зараз перевищує 2 млн. га. Середній розмір одного господарства за землекористуванням досяг 56 га, причому переважно за рахунок оренди земельних часток (паїв).

До фермерського сектора дедалі більше наближаються особисті селянські господарства, які вилучили свої земельні паї і самостійно господарюють на них. Зараз таких господарств уже більше 300 тис. із середнім розміром землеволодіння понад 4 га, що дорівнює середньому розміру фермерських господарств у багатьох європейських країнах (Греція, Іспанія, Португалія).

Процес господарського самовизначення селян та їх переходу до фермерства триватиме, у нього великий потенціал. Для його прискорення потрібна активна і всебічна підтримка з боку органів державної влади, особливо у питаннях зміцнення матеріально-технічної бази особистих селянських господарств.

Розвиток фермерських господарств

Кількість фермерських господарств, тис.

1992 р. - 14,7 1998 р. - 35,5 1999 р. - 35,9 2000 р. - 38,4

Площа сільгоспугідь на 1 господарство, га

1992 р. - 19,9 1998 р. - 29,0 1999 р. - 32,4 2000 р. - 56,1

2.5. Реформування майнових відносин

Згідно із Законом України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" ( 2114-12 ) майно ліквідованих колективних підприємств перейшло у власність селян - колишніх членів цих підприємств у вигляді майнових паїв пропорційно їхньому трудовому внеску. У разі виходу з підприємства або припинення його діяльності селянин має право на отримання паю натурою, грішми або цінними паперами.

Однак у багатьох випадках таке паювання майна не проведено, воно неофіційно перейшло в господарське користування приватних формувань, створених на базі колективних підприємств. Тільки у половині господарств, за оперативними даними, майнові паї селянам визначені розрахунково і з ними укладено договори оренди майна.

Через відсутність реального власника та господаря майна воно псується і знищується, чиняться обман селян та зловживання з боку нових приватних господарників. Уряд, Міністерство аграрної політики, органи виконавчої влади на місцях та сільські ради повинні якомога швидше забезпечити паювання майна, визначення розмірів майнових паїв, документальне посвідчення права власності на них і створення умов для вільного господарського самовизначення селян стосовно використання майнових паїв.

Протягом 2001 р., як того вимагає Указ Президента України "Про заходи щодо забезпечення захисту майнових прав селян у процесі реформування аграрного сектора економіки" ( 62/2001 ) від 29 січня 2001 р., має бути створене нормативно-правове та методичне забезпечення цих процесів, проведена необхідна організаційно-практична робота.

Для завершення реформування відносин власності та господарювання на селі Кабінету Міністрів України необхідно у нинішньому році врегулювати нормативно-правовими актами такі питання:

- запровадження системи реєстрації прав фізичних і юридичних осіб на земельні ділянки, включення землі в економічний оборот, створення механізмів руху земельних сертифікатів, захисту прав та довгострокових інтересів селян - власників землі, формування інфраструктури ринку землі, її оренди, організації земельних аукціонів, земельного банку;

- закріплення прав селян на майнові паї та створення умов для їх руху, зокрема індивідуальної та групової оренди, вилучення майнових об'єктів для самостійного господарювання, продажу юридичним та фізичним особам для господарського використання.

Для удосконалення земельних відносин і форм господарювання необхідно прискорити прийняття Земельного кодексу України та законів: "Про державну реєстрацію об'єктів нерухомого майна", "Про земельний банк", "Про особисте селянське господарство" і "Про охорону земель і родючості грунтів".

На виконання нині чинних нормативно-правових актів Урядові та органам виконавчої влади на місцях слід невідкладно вжити організаційно-практичних заходів щодо видачі власникам земельних сертифікатів державних актів на право приватної власності на землю, майнових сертифікатів, удосконалення орендних відносин у використанні землі та майна, захисту прав та економічних інтересів селян у здійсненні права власності на паї, підвищення відповідальності сторін за охорону земель та збереження їх родючості.

3. Формування ринкового середовища

Утвердження на селі приватної власності та приватного господарювання, розширення орендних відносин є необхідними, але не єдиними передумовами економічного піднесення галузі. Новим власникам і господарям на селі потрібні сприяння та підтримка для прибуткового ведення господарства і виробництва конкурентоспроможної продукції. Це стосується насамперед ціноутворення, оподаткування, кредитування, інвестування, митно-тарифного регулювання та страхування.

3.1. Подолання диспаритету цін

За роки економічної кризи в сільському господарстві утворився п'ятикратний диспаритет цін. Суцільна збитковість галузі поглиблювалася відсутністю організованого і прозорого ринку, бартеризацією розрахунків, неплатежами, застосуванням давальницьких схем і взаємозаліків.

Цінова політика повинна грунтуватися на вільному ціноутворенні у поєднанні з державним регулюванням, посиленням антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси і послуги, а також ефективною системою державної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників і поліпшення ринкового середовища для збуту сільськогосподарської продукції, стимулювання споживчого попиту.

Великі потенційні можливості ринкових механізмів оптимізації цін на сільськогосподарську продукцію підтверджують результати, досягнуті у другому півріччі 2000 р. Завдяки реалізації виданих у червні указів Президента України "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку" ( 767/2000 ) та "Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна" ( 832/2000 ) кількість об'єктів інфраструктури ринку збільшилась у 3,5 раза і продаж сільськогосподарської продукції через мережу прозорого ринку (біржі, аукціони, торгові доми тощо) зріс проти відповідного минулорічного періоду майже у 5 разів, бартерні розрахунки скоротилися до 18,6 % проти 27,1 % у 1999 р. Удвічі виросла ціна на зерно і в 1,5-2 рази - на тваринницьку продукцію. Це значною мірою допомогло послабити диспаритет цін.

Розвиток інфраструктури аграрного ринку

--------------------------------------------------

| 1993 р. | 1999 р. | 2000 р.

--------------------------------------------------

Агроторгові доми 95 94 353 Товарні біржі 34 34 43 Оптові ринки 77 234 415 Заготівельні пункти - - 16259 Обслуговуючі - - 725 кооперативи

Загалом торік ціни на сільськогосподарську продукцію зросли майже на 56 %, а темпи їх підвищення у півтора раза перевищили темпи зростання оптових цін на промислову продукцію, що споживається сільським господарством. Коефіцієнт паритетності досяг за цей період 1,14 на користь сільськогосподарського виробництва. Тобто вперше за роки незалежності намітилася тенденція до подолання диспаритету цін.

Проте втрати від диспаритету цін за останнє десятиріччя дуже значні, вони продовжують негативно впливати на стан та розвиток аграрної галузі.

Потенціал інфраструктури та механізмів прозорого аграрного ринку використовується ще недостатньо. У третині сіл поки що немає пунктів заготівлі сільськогосподарської продукції, майже у половині сільських районів - агроторгових домів. Ще мало оптових продовольчих ринків та фірмових оптово-роздрібних магазинів з продажу мінеральних добрив, засобів захисту рослин пально-мастильних матеріалів, запасних частин для сільгосптехніки тощо.

Співвідношення індексів цін на сільськогосподарську продукцію та промислову, яка споживається сільським господарством (до базового 1990 р.)

1991 р. - 1,04 1992 р. - 0,45 1993 р. - 0,32 1994 р. - 0,25 1995 р. - 0,19 1996 р. - 0,18 1997 р. - 0,17 1998 р. - 0,17 1999 р. - 0,17 2000 р. - 0,19

Частка реалізації зернових через біржову торгівлю становила лише 16 %. Уряд не забезпечив запровадження заставних операцій, передбачене Указом Президента України з метою регулювання ринку зерна.

Особливої гостроти набули негативні тенденції, пов'язані з диспаритетом цін у тваринництві та птахівництві і спричинені прорахунками у державній політиці розвитку цих галузей.

Протягом багатьох років ціни на продукцію тваринництва і птахівництва не покривають витрат товаровиробників. Ринкової інфраструктури, яка забезпечувала б прозорість та еквівалентність товарно-грошових відносин, тут практично немає.

Зусилля Уряду, центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також самих сільськогосподарських товаровиробників у питаннях цінової політики мають зосереджуватися в першу чергу на реалізації таких завдань:

- підвищення платоспроможного попиту населення шляхом погашення заборгованості з виплати заробітної плати та підвищення рівня доходів населення;

- формування розгалуженої та наближеної до сільськогосподарських виробників інфраструктури прозорого аграрного ринку, постійне скорочення обсягів збуту продукції за бартерними схемами, збільшення продажу продукції через біржі, аукціони, торгові доми, фірмову торгівлю тощо;

- регулювання цін на ринках основних видів сільськогосподарської продукції та продовольства через застосування заставних операцій, товарних інтервенцій та інших важелів впливу на ринкову кон'юнктуру, недопущення адміністративного обмеження цін на сільськогосподарську продукцію;

- посилення вимог до якості вітчизняної продукції та забезпечення відповідності державних стандартів європейським та міжнародним, активніше просування українського продовольства на зовнішні ринки.

Для ефективної протидіє диспаритету цін та його наслідкам потрібно створювати рівні умови розвитку сільського господарства та інших галузей економіки, повніше враховувати специфіку сільськогосподарського виробництва, зокрема його сезонність та особливості обороту капіталу.

Міністерству аграрної політики слід ширше практикувати розробку державних програм з виробництва конкретних видів продукції, які повинні сприяти ринковій маркетинговій орієнтації виробників, їхній спеціалізації, кооперуванню та інтеграції, підвищенню ефективності виробництва, реалізації кінцевого продукту, здійсненню систематичного моніторингу цін і витрат.

3.2. Формування сприятливої податкової системи

У цьому один з вирішальних чинників успішного функціонування аграрного сектора за ринкових умов.

Відсутність протягом тривалого часу сприятливої податкової системи та паритету цін на продукцію промисловості і сільського господарства призводила до зростання недоїмки сільськогосподарських підприємств у платежах до бюджету та Пенсійного фонду.

Держава неодноразово йшла на реструктуризацію і списання цих боргів. На початок 2001 р. реформовані сільськогосподарські підприємства від них практично звільнені.

З кінця 90-х років в аграрному секторі формуються засади стимулюючої податкової системи. Указами Президента України запроваджено механізм нарахування податку на додану вартість із спрямуванням цих коштів на зміцнення матеріально-технічної бази сільськогосподарських товаровиробників, введено фіксований сільськогосподарський податок. Усе це значною мірою знизило податковий тиск на сільгоспвиробників, спростило оподаткування, повніше розкрило стимулюючий потенціал податкової системи.

Це дало позитивні наслідки. Намітилося зміцнення податкової дисципліни, рівень сплати податків у 2000 р. перевищив 103,9 %.

Але це лише перші кроки. В аграрному секторі, де основним засобом виробництва є земля, стимулюючу функцію можна реалізувати значно ширше і повніше. Тому Уряд повинен продовжувати вдосконалення податкових відносин в цьому секторі економіки за такими напрямами:

- перетворення фіксованого сільськогосподарського податку в основний і стабільний податок на тривалу перспективу;

- збереження і розширення інноваційно-інвестиційної спрямованості пільгового режиму податкової системи, особливо податку на додану вартість;

- спрощення, уніфікація та інтегрування податкового і бухгалтерського обліку та звітності, скорочення витрат на їх ведення та забезпечення прозорості податкових відносин.

Податкове навантаження на сільськогосподарські підприємства, %

---------------------------------------------------------

Показники | 1992 | 1995 | 1998 | 1999 | 2000

---------------------------------------------------------

Співвідношення 13,6 16,0 20,8 7,2 8,2 податкових платежів до валового доходу *

Рівень сплати прямих 76,9 42,8 43,3 70,9 103,9 податків

Рівень рентабельності 99,3 10,6 28,3 -22,1 -2,4

_______________ * Без ПДВ і акцизів.

3.3. Розширення кредитування аграрного сектора

Затяжна нееквівалентність економічних відносин сільського господарства з іншими галузями економіки негативно позначилася і на його кредитуванні. Наприкінці 90-х років у аграрній сфері частка засобів виробництва, придбаних за рахунок кредитних ресурсів, не перевищувала 1,5 %, при оптимальному показникові - 25-30 %.

У 2000 р. для аграрного сектора запроваджено здешевлення вартості кредитів, завдяки чому їх було залучено на 818 млн. грн. Вперше за багато років повернення одержаних позичок перевищило 92 %.

Урядові слід зберігати, удосконалювати і розвивати таку практику в 2001-2004 рр. як основний чинник нарощування обсягів кредитування.

Важливим резервом у цій справі має стати земля. Використання навіть її частини як заставного капіталу може забезпечити для аграрного сектора повну доступність та достатність кредитних ресурсів. Звідси нагальна потреба у прискоренні введення землі в економічний оборот, що означало б запровадження повноцінної її застави, у тому числі окремих ділянок, земельних часток (паїв), а також права оренди та організації іпотечного кредитування.

У зв'язку з цим набуває особливої гостроти прийняття Верховною Радою України Земельного кодексу України, законів про іпотеку та земельний банк.

У процесі аграрної реформи створюється значний прошарок малих та середніх селянських і фермерських господарств, які потребують невеликих кредитів. Для їх обслуговування потрібна мережа кредитних спілок та кооперативних банків. Слід також ширше використовувати можливості Українського фонду підтримки фермерів для гарантування кредитів, які спрямовуватимуться на розвиток фермерських і селянських господарств.

3.4. Залучення інвестицій в аграрний сектор

Інвестиційний клімат в аграрному секторі залишається чи не найгіршим порівняно з іншими галузями. Частка інвестицій у сільське господарство у 3-5 разів нижча від її питомої ваги в економічній діяльності країни.

Частка сільського господарства в інвестиціях та інших економічних показниках, %

Сільське господарство Інші галузі

Працююче населення - 77,9 - 22,1

Основні виробничі фонди - 77,5 - 22,5

Валова продукція - 86,3 - 13,7

Валова додана вартість - 86,4 - 13,6

Інвестиції - 95,4 - 4,6

Якщо у 1996-1999 рр. рівень інвестування економіки загалом стабілізувався, то в агропромисловому комплексі він продовжував знижуватися.

Кабінету Міністрів України та Міністерству аграрної політики потрібно вжити невідкладних заходів для суттєвого підвищення інвестиційної привабливості цього сектора, активнішого залучення капіталу в сільськогосподарське виробництво, у т.ч. за участю держави, у таких пріоритетних напрямах:

- реалізація цільових програм підтримки селекції в рослинництві, тваринництві, птахівництві та рибництві, протиепізоотичних заходів, докорінного поліпшення грунтів, охорони земель та довкілля;

- удосконалення політики амортизаційних відрахувань, нарощування інвестицій за рахунок джерел амортизаційного фонду;

Інвестиції в основний капітал за рахунок усіх джерел фінансування (в цінах 1996 р., млн. грн.)

---------------------------------------------------------------

Галузі | 1991 | 1995 | 1996 | 1998 | 1999 | 2000

---------------------------------------------------------------

Інвестиції в 51439 16097 12557 12151 12197 13563 економіку

у % до 1991 р. 100,0 31,3 24,4 23,6 23,7 26,4

в т.ч. АПК 18236 3786 2654 2014 1787 1237 *

у % до 1991 р. 100,0 20,8 14,6 11,0 9,8 6,8

Сільське 11639 1296 978 611 560 389 господарство

у % до 1991 р. 100,0 11,1 8,4 5,2 4,8 3,3

переробні 1977 790 715 690 730 848 галузі **

у % до 1991 р. 100,0 40,0 36,2 34,9 36,9 42,9

_______________ * Сільське господарство та переробні галузі.

** Харчосмакова, м'ясна і молочна, борошномельно-круп'яна і комбікормова.

- здійснення інвестиційних проектів зі змішаними джерелами фінансування (державних, комунальних, приватних);

- ширше залучення інвестицій на територіях пріоритетного розвитку;

- розвиток системи державного та регіонального фінансового лізингу, створення стартових капіталів для закупівлі техніки та обладнання.

3.5. Удосконалення митно-тарифного регулювання

Аграрний сектор України нині достатньо інтегрований у систему світового ринку. Завдяки активізації зовнішньоекономічної діяльності, прийняттю протекціоністських заходів щодо внутрішнього продовольчого ринку забезпечено його позитивне сальдо в зовнішній торгівлі в розмірі 774 млн. дол. США.

Посилився захист вітчизняного ринку продовольства, скоротився його імпорт. Питома вага продовольчих товарів вітчизняного виробництва на внутрішньому ринку вже складає 93,4 %.

Необхідно і надалі активізувати зусилля у нарощуванні експортного потенціалу, розширенні зовнішніх ринків збуту продовольчих товарів, передусім у країнах СНД, а також забезпеченні вступу України до Світової організації торгівлі, уніфікації вітчизняних стандартів та митнотарифної політики до міжнародних вимог.

Розвиток аграрного сектора великою мірою залежить від постачання імпортних ресурсів, особливо енергоносіїв та засобів захисту рослин. Тому мають запроваджуватися такі тарифи, які сприяли б еквівалентності у міжгалузевих економічних відносинах.

Позитивним кроком у такому регулюванні стало запровадження безмитного і безподаткового ввезення в Україну нафтопродуктів у сезонні періоди інтенсивного їх споживання сільським господарством. Завдяки цьому у 2000 р. було вперше досягнуто співвідношення цін на дизельне пальне і зерно на кращому рівні, ніж у ряді європейських країн.

Так само введення в 1999 р. вивізного мита на насіння соняшнику сприяло оптимізації обсягів його експорту, збільшенню переробки на вітчизняних підприємствах та експорту готової продукції, а також вирівнюванню внутрішніх і світових цін.

Позитивні наслідки для збалансування експорту та імпорту зерна з урахуванням реальних внутрішніх можливостей та потреб дало і застосування біржової реєстрації контрактів на його вивезення.

Слід і далі вдосконалювати практику сезонного митнотарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в аграрному секторі, вносячи необхідні зміни та доповнення до чинного законодавства з цих питань.

3.6. Страхування аграрного виробництва

Актуальність цього завдання посилюється тим, що за останні роки страхування сільськогосподарського виробництва фактично звелося нанівець і не перевищує 5-7 %, тоді як у країнах з розвиненим сільським господарством воно охоплює понад 90 %. З цим пов'язана і низька інвестиційна привабливість аграрного сектора.

З урахуванням кращого зарубіжного досвіду доцільно створити аналогічну систему, інфраструктуру та механізми страхування господарської діяльності в аграрному секторі України. Необхідна також участь держави у страхуванні ризиків у сільському господарстві, повніше фінансування Державного страхового насіннєвого фонду для надання допомоги сільськогосподарським виробникам.

Для цього Уряд повинен опрацювати протягом 2001 р. пропозиції щодо змішаного страхування основних видів аграрного виробництва і внести до Верховної Ради України необхідні законопроекти.

4. Ресурсне забезпечення економічного зростання в аграрному секторі

4.1. Формування та реалізація технічної політики

За роки економічної кризи через різке зниження платоспроможності сільськогосподарських товаровиробників їхня фондозабезпеченість зменшилася у 4,5 раза. Щорічне зношення основних засобів, насамперед технічних, у 10 з лишком разів перевищує їх оновлення. Тільки за минулий рік кількість тракторів, комбайнів та сільськогосподарських машин скоротилася на 8-10 %. Технологічна потреба в них забезпечується тільки наполовину, а простої через відсутність коштів на ремонт сягають 25-30 % від усього парку.

Значно зросло навантаження на техніку. Зокрема, на зернозбиральний комбайн воно у 1,4 раза більше, ніж у Росії, і в 4 рази - ніж у розвинених країнах Заходу. Наслідком цього є втрата до третини вирощеного врожаю.

В останні роки розпочалось відродження вітчизняного сільгоспмашинобудування, забезпечення аграрного сектора технікою. Створено та модернізовано близько 2,4 тис. найменувань машин і обладнання, які раніше в Україні не виготовлялися. Це дозволило у 2000 р. підвищити забезпеченість технологічних процесів у аграрному секторі вітчизняною технікою до 78 %.

Практично вирішено проблему виконання замовлень споживачів на постачання тракторів, техніки для обробітку грунту, машин для внесення добрив та хімічного захисту рослин, дощувальних установок, обладнання для кормовиробництва та запасних частин.

Завдяки запровадженню лізингу за 1998-2000 рр. у сільське господарство надійшло 8,6 тис. одиниць тракторів, комбайнів та інших сільськогосподарських машин більш як на 400 млн. грн.

У 2001 р. передбачається майже удвічі збільшити обсяги виробництва сільськогосподарської техніки та машин і обладнання для переробки сільгоспсировини.

Однак технологічна потреба сільськогосподарського виробництва у машинах та обладнанні поки ще задовольняється менш як наполовину, а з урахуванням фізичного зношення - на чверть.

Це вимагає нових підходів до формування системи матеріально-технічного забезпечення приватних сільськогосподарських формувань за ринкових умов. Вона повинна створюватися і функціонувати на засадах:

- здійснення єдиної державної технічної політики, координації державних і регіональних програм розвитку машинобудування відповідно до вимог ринку, комплексного постачання сільськогосподарським товаровиробникам техніки, забезпечення еквівалентності її вартості платоспроможності покупців, формування повноцінного ринку техніки, вузлів, агрегатів і запасних частин;

- удосконалення та розширення застосування фінансового лізингу за участю державного і місцевих бюджетів, приватних інвесторів, машинобудівних підприємств та сільськогосподарських товаровиробників;

- інноваційного інвестування, освоєння виробництва нових видів техніки, підвищення її ефективності, зниження енергоматеріалоємності, комбінування та інтегрування технологічних процесів і операцій, модульно-блочної побудови потужних агрегатів та комплексів, адаптації вітчизняних стандартів машинобудування до світових та сертифікації систем якості виробництва згідно з міжнародними стандартами.

Для прискорення розвитку в аграрній сфері фінансового лізингу доцільно створити на базі діючих структур Національну акціонерну компанію "Украгролізинг".

Міністерству аграрної політики, Держкомпромполітики слід активніше розвивати фірмове та гарантійне технічне обслуговування, створювати сервісні структури, технічні центри, дилерські та прокатні пункти, машинно-технологічні станції, фірмові магазини тощо.

4.2. Формування ринку матеріальних ресурсів для села

Для дальшої стабілізації та піднесення у 2001 р. виробництва продукції рослинництва потрібне широкомасштабне запровадження інтенсивних технологій вирощування сільгоспкультур, інтегрованих схем внесення добрив, насінництва, захисту рослин, здійснення комплексу робіт з підвищення родючості грунтів.

За останні роки у сільському господарстві значно зменшились обсяги застосування мінеральних добрив. У 1999 р. їх було внесено 417,7 тис. т, або по 18 кг діючої речовини на 1 га посіву, що у 8 разів менше проти 1990 р.

Динаміка внесення мінеральних добрив в Україні

1990 р. - 140 1991 р. - 130 1992 р. - 90 1993 р. - 70 1994 р. - 40 1995 р. - 38 1996 р. - 20 1997 р. - 20 1998 р. - 20 1999 р. - 18

Одна з причин цього - різке підвищення цін на добрива. Хімічні підприємства відпускають їх вітчизняним сільськогосподарським товаровиробникам дорожче, ніж на експорт, за цінами, вищими від світових. Мінекономіки України та Антимонопольний комітет повинні нарешті повернутися обличчям до цієї проблеми.

Потужностей вітчизняного хімічного комплексу цілком достатньо для задоволення потреб у добривах (крім калійних), проте сьогодні вони використовуються менш як наполовину. У свою чергу сільське господарство споживає лише чверть вироблених добрив.

У минулому році зроблені перші кроки у становленні ринку цих ресурсів. Вперше більше половини добрив було закуплено сільгоспвиробниками безпосередньо на ринку, поза державними схемами. Кабінет Міністрів України повинен зробити все можливе для підтримки та розвитку цього досвіду, передусім у створенні необхідної інфраструктури та наповнення її реальними товаропотоками.

Багато належить зробити для широкого застосування сучасних засобів захисту рослин. Обсяги пов'язаних з цим робіт скоротилися порівняно з 1990 р. у 10 разів. Пестицидів в Україні нині використовується лише 0,4 кг на 1 га ріллі, що в десятки разів менше, ніж у країнах з розвиненим сільським господарством. На вітчизняному ринку засобів захисту рослин монопольне становище належить препаратам іноземного виробництва, які продаються за високими цінами.

У той же час Україна має власний потужний науковий та виробничий потенціал і здатна виробляти продукцію на 25-30 % дешевшу від імпортних аналогів.

Це зобов'язує Уряд, інші органи виконавчої влади та управління вжити енергійних, комплексних і невідкладних заходів для відродження вітчизняного виробництва засобів захисту рослин, формування мережі оптової та роздрібної торгівлі ними, підтримки власних виробників.

За роки кризи значною мірою втрачена спеціалізація у галузі насінництва. Більшість товарних господарств самостійно займаються виробництвом насіння, його очисткою та підготовкою до сівби. Якість такого матеріалу низька, погіршуються сортозаміна і сортооновлення.

Назріла потреба у прискореному формуванні в насінництві ринкового середовища із мережею оптової і дрібнооптової торгівлі продукцією, підвищенні зацікавленості сільськогосподарських підприємств у виробництві високоякісного насіння, виходу на внутрішній і зовнішній насіннєвий ринок.

Враховуючи обширність зон ризикованого землеробства, в галузі насінництва потрібне створення достатніх обсягів (не менше 15 % від загальної потреби насіння) державного страхового фонду.

5. Забезпечення соціальних перетворень на селі

5.1. Збереження і розвиток соціальної інфраструктури

Поглиблення аграрної реформи у господарській діяльності має супроводжуватися такими ж радикальними змінами у соціальній політиці на селі. Вони потрібні тому, що протягом останніх десяти років соціальна інфраструктура тут суттєво занепала. Крім газифікації сіл, обсяги якої постійно зростають, інвестування інших напрямів розвитку соціальної сфери зменшилося через нестачу коштів.

Предметом особливої уваги Уряду мають стати ефективна фінансова підтримка збереження і розвитку об'єктів цієї інфраструктури, формування місцевих бюджетів на основі відповідних нормативів.

До пріоритетних напрямів бюджетного інвестування належать будівництво шкіл, фельдшерсько-акушерських пунктів, сільських шляхів. Особливої уваги потребує реалізація регіональних програм індивідуального житлового будівництва "Власний дім" та спорудження житла для молодих сімей.

Для формування правового поля соціального розвитку села, запровадження нових стандартів комплексної забудови сільських територій потрібно прискорити прийняття Закону України "Про сільську поселенську мережу".

Міністерства аграрної політики, охорони здоров'я, освіти і науки, культури і мистецтв повинні сприяти активному пошуку та запровадженню нових форм соціального обслуговування селян, зокрема створенню закладів типу "школа - дитячий садок", спеціалізованих шкіл для здібних та обдарованих сільських дітей, забезпечення їх сучасним обладнанням, у тому числі комп'ютерним, укомплектування кваліфікованими педагогічними кадрами, організації перевезення учнів з віддалених сіл.

У 2001 р. має бути завершена передача у комунальну власність об'єктів соціальної інфраструктури села, які належать сільськогосподарським підприємствам і товариствам, та забезпечене її фінансування із збереженням мережі та функціонального призначення об'єктів.

5.2. Підвищення життєвого рівня сільського населення

Рівень життя на селі знижується швидше, ніж в інших сферах. Якщо в 1990 р. середня заробітна плата в сільському господарстві була близька до промисловості, то зараз відстає майже удвічі і є найнижчою з усіх галузей економіки.

Останнім часом у процесі реформування відносин власності та господарювання на селі в структурі доходів сільського населення з'явилося нове джерело - дохід від здачі в оренду земельних та майнових паїв. Торік було укладено 5,6 млн. договорів оренди земельних паїв і 4 млн. - майнових паїв. Їхнім власникам нараховано більш як 1,7 млрд. грн.

Середньомісячна заробітна плата (1990 р. - крб., з 1996 р. - грн.)

------------------------------------------------------------------

Основні галузі |1990 р.|1996 р.|1997 р.|1998 р.|1999 р.|2000 р.

------------------------------------------------------------------

Всі галузі і сфери 244 126 143 153 178 230 діяльності

промисловість 278 153 174 184 217 305

сільське 232 68 84 89 102 111 господарство

лісове 185 104 113 117 132 175 господарство

транспорт 258 160 167 196 235 341

будівництво 309 157 169 188 211 267

торгівля 225 99 119 137 178 227

Надалі сума і частка доходів від здачі в оренду землі та майна в структурі доходів селян зростатимуть. Резерви тут значні. Співвідношення орендної плати за землю та її вартості в Україні у 3-5 разів нижче, ніж в інших країнах Європи, а за майно, порівняно з іншими галузями економіки, - у десятки разів менше.

Міністерству аграрної політики та органам виконавчої влади на місцях слід продовжити роботу над вдосконаленням орендних відносин в аграрному секторі, ставлячи за мету збільшення орендної плати і посилення захисту прав селян як власників і орендодавців землі та майна.

Особливо важливо прискорити укладання договорів оренди і встановлення орендної плати за використання майнових паїв, оскільки вартість цих паїв і сума орендної плати тим більші, чим довше працював селянин у колгоспі. Таким чином, оренда майнових паїв спрямована на посилений захист найменш захищених громадян - селян похилого віку.

5.3. Удосконалення структури зайнятості селян

З реформуванням колективних підприємств у приватні господарські структури відбувається радикальний перерозподіл зайнятості сільського населення. У 2000 р. питома вага населення, зайнятого у приватному секторі, зросла більш як удвічі, а порівняно з 1990 р. - майже в 7 разів.

Через скорочення сільськогосподарського виробництва та фінансову кризу істотно знизилася зайнятість населення у великих сільськогосподарських підприємствах. Відповідно зростає роль організації трудової самозайнятості сільського населення в особистих селянських господарствах, малих приватних підприємствах. У цьому контексті набуває першорядного значення сприяння селянам у вилученні їхніх земельних та майнових паїв у натурі та розширення таким чином особистих господарств, а також створення мережі малих підприємств і кооперативів як органічної складової інфраструктури аграрного сервісу та ринку на селі. ап

На передній план також виходять правове регулювання трудових відносин у аграрному секторі, захист трудових прав та інтересів селян, зайнятих у великих приватних агроформуваннях, а також суттєве збільшення адресної допомоги найбільш вразливим верствам сільського населення.

Зайнятість сільського населення за формами власності, %

------ ------ 3--7,1- 3--7,0-

3| | 3|16,6| |----| |----|

|28,6| |----| | | | |

|----| | | | | | |

2| | 2|48,7| 2|49,8| | |

| | | | | | |93,0|

|57,7| | | | | | |

| | | | |----| | |

| | |----| | | | |

|----| |34,7| |43,1| | |

1|13,7| 1| | 1| | 1| |

-----------------------------------------

1990 р. 1995 р. 1999 р. 2000 р.

1 - приватна

2 - колективна

3 - державна

Система соціального захисту селян має здійснюватися на трьох рівнях - державному, регіональному та місцевому. Об'єктом соціального захисту повинні бути не лише окремі громадяни, а й їх сім'ї. У загальнодержавному контексті на селі має відновлюватися диференціація розмірів пенсій та підвищуватися їх мінімальний розмір залежно від трудового стажу та характеру трудової діяльності. Рівень соціального захисту на селі повинен бути не нижчим, ніж у місті.

Напрями і шляхи здійснення цієї роботи визначені Указом Президента України "Про Основні засади розвитку соціальної сфери села" ( 1356/2000 ) від 20 грудня 2000 р.

6. Удосконалення управління аграрним сектором

Одним з ключових напрямів формування та реалізації державної аграрної політики є чітке розмежування функцій державного та господарського управління, повноважень центральних і місцевих органів.

Державне управління має бути остаточно переорієнтоване на функціональні засади, а єдиним органом, відповідальним за його здійснення, - Міністерство аграрної політики.

Значну частину функцій з організації господарського управління, ринку ресурсів для сільського господарства, збуту сільськогосподарської продукції та агросервісного обслуговування селянських господарств мають взяти на себе самоврядні організації та професійні об'єднання.

Потребує удосконалення аграрна політика в регіонах, яка повинна забезпечувати якомога повніше врахування їхніх економічних, соціальних та інших особливостей.

Нині на органи регіонального управління переноситься центр ваги у завершенні аграрної реформи, надання приватним товаровиробникам і сільському населенню необхідних інформаційно-консультативних та дорадчих послуг. Вони повинні взяти на себе відповідальність за створення та функціонування всієї господарської інфраструктури аграрного сектора, включаючи сервіс, ринок та соціальну сферу.

Виходячи з виняткової важливості кадрового забезпечення аграрного сектора, необхідно акцентувати увагу на підготовці фахівців для роботи за умов ринку та приватної власності, адаптованих до специфіки великих аграрних формувань, а також малих та середніх господарств, включаючи особисті та фермерські.

Потрібне ефективне використання потенціалу та об'єднання зусиль наукових установ, навчальних закладів, дослідних та учбових господарств у кадровому, науковому, інформаційно-консультаційному та дорадчому забезпеченні сільськогосподарських товаровиробників безпосередньо в селах, місцях зосередження фермерських та особистих селянських господарств.

Міністерству аграрної політики, Українській академії аграрних наук необхідно посилити увагу до пріоритетних напрямів науково-дослідної тематики, завдань інноваційного розвитку аграрного сектора та піднесення його економічної ефективності.

Висновки і пропозиції

1. Запровадження приватної власності на землю і майно, створення умов для приватного господарювання стало суспільно-політичним актом утвердження історичної справедливості, вирішальним кроком до формування нового типу економічних відносин на селі, етапним соціальним здобутком аграрних перетворень.

2. Завдяки цьому на селі сформовано багатоукладну систему господарювання: створено великі приватні агроформування на базі колишніх колективних підприємств, розширено і зміцнено особисті селянські та фермерські господарства, забезпечено свободу господарського самовизначення селян, вільний розвиток на платній основі оренди землі і майна, створено реальне конкурентне середовище.

3. Зазначені зміни вже дали позитивні економічні результати. У 2000 р. виробництво продукції сільського господарства зросло на 9,2 %, харчової промисловості - на 26,1 %, майже у 10 разів зменшилися збитки сільськогосподарських підприємств.

4. Для завершення реформування відносин власності і господарювання на селі Кабінет Міністрів України повинен протягом 2001 р. забезпечити врегулювання нормативно-правовими актами організаційно-практичного вирішення питань паювання майна реформованих колективних підприємств та закріплення прав селян на майнові паї, видачі державних актів на право приватної власності на землю та майнових сертифікатів, включення земельних і майнових паїв в економічний оборот, створення умов для їх руху, формування необхідної для цього інфраструктури, організації відповідних аукціонів, земельного банку, системи реєстрації прав власності на землю і майно, розвитку оренди земельних і майнових паїв, гарантування їх вилучення в натурі для самостійного господарського використання, захисту довгострокових інтересів селян від протиправного відчуження чи безоплатного використання їхньої власності.

Для цього потрібне прийняття Верховною Радою України у 2001 р. Земельного кодексу України та законів: "Про державну реєстрацію об'єктів нерухомого майна", "Про земельний банк", "Про особисте селянське господарство" і "Про охорону земель і родючості грунтів".

5. Поряд з реформуванням відносин власності та господарювання для зростання галузі необхідно забезпечити новим власникам і господарям достатні економічні умови для прибуткового ведення господарства, виробництва конкуренто-спроможної продукції. Це, насамперед, удосконалення цінової політики та подолання диспаритету цін шляхом розвитку інфраструктури прозорого аграрного ринку, насичення його товаропотоками, забезпечення еквівалентності міжгалузевих економічних відносин, подолання бартеризації, заліків і неплатежів; посилення стимулюючої ролі податкової системи через розширення використання фіксованого сільськогосподарського податку та забезпечення інноваційно-інвестиційної спрямованості пільгового режиму оподаткування; формування спеціальної системи кредитування із застосуванням механізмів бюджетного здешевлення кредитів та запровадження іпотечного кредитування; суттєве нарощування інвестицій, особливо на територіях пріоритетного розвитку; удосконалення митно-тарифного регулювання з урахуванням сезонних особливостей; розширення страхування сільськогосподарської діяльності, у т.ч. на змішаній державно-корпоративній основі.

6. Тривала відсутність реального власника на землю і майно, нееквівалентність міжгалузевих економічних відносин зумовили виснаження матеріально-технічної бази, фінансового стану галузі та занепад соціальної сфери села. Тому подальші кроки з реформування відносин власності і господарювання мають бути підкріплені зміцненням матеріально-технічної бази сільськогосподарського виробництва, організацією ринку матеріально-технічних ресурсів, налагодженням їх вітчизняного виробництва, збалансованим забезпеченням ними аграрного сектора, забезпеченням ефективної (окупної) інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.

7. Особливо гострою є потреба у формуванні сучасної технічної політики, реалізації державної та регіональних програм розвитку сільськогосподарського машинобудування, модернізації галузі, удосконалення та розширення застосування систем фінансового лізингу, запровадження гарантійного технічного обслуговування, розвитку мережі техніко-технологічного сервісу сільськогосподарських товаровиробників, формування повноцінного ринку сільськогосподарських машин, запасних частин і технічних послуг, технічного забезпечення селянських та фермерських господарств.

8. Основними завданнями соціальної політики на селі за сучасних умов має стати збереження соціальної інфраструктури, розширення бюджетного фінансування житлового та шляхового будівництва, газифікації, сфери житлово-комунального, освітнього, спортивно-культурного і оздоровчого забезпечення населення, підвищення зайнятості сільського населення, збільшення заробітної плати у сільському господарстві до рівня інших виробничих галузей, зростання сум і частки доходів селян від оренди землі та майна, збалансування пропозиції послуг соціального спрямування з реальним попитом на них.

Уряд і місцеві органи виконавчої влади повинні забезпечити завершення у 2001 р. передачі в комунальну власність об'єктів соціальної інфраструктури колишніх колективних підприємств при збереженні мережі і призначення цих об'єктів та забезпеченні їх діяльності.

9. У контексті вдосконалення управління аграрним сектором необхідно розмежувати функції державного та господарського управління, повноваження центральних і місцевих органів, ширше залучати до цього процесу громадські організації і професійні об'єднання. Органи регіонального управління мають взяти на себе відповідальність за функціонування всієї агропродовольчої сфери на місцях. Потрібно вдосконалювати наукове і кадрове забезпечення аграрного сектора, адаптуючи його до вимог аграрної реформи та ринку. Предметну основу освітньої підготовки та формування резерву кадрів мають визначати орієнтація на приватну власність та приватне господарювання, ринкові механізми економічних відносин на селі.

Сучасна судова система та судова реформа в Україні

Акт проголошення незалежності України, прийняття у червні 1996 р. Конституції ( 254к/96-ВР ), потреба реального забезпечення прав і свобод людини, що випливає з цих документів, утвердження верховенства права обумовили необхідність проведення судової реформи.

Значущість цього завдання посилюється й тим, що у червні 2001 р. закінчується визначений Конституцією ( 254к/96-ВР ) п'ятирічний термін, протягом якого має бути сформована вся система судів загальної юрисдикції. Дальше зволікання може призвести до ситуації, коли здійснення правосуддя в державі не відповідатиме конституційним засадам.

1. Розвиток судової системи за умов державної незалежності

1.1. Позитивні та негативні аспекти сучасного правового регулювання

Необхідність докорінних змін у цій сфері назріла давно. За умов адміністративно-командної системи суди не могли реально здійснювати свою місію захисника прав та свобод громадян. Україна успадкувала від неї судову систему, побудовану на авторитарних засадах, за яких людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека були заручниками державно-владних інтересів.

Історія підтвердила відомий принцип, за яким рівень демократії визначається місцем і роллю суду в системі органів державної влади.

Початок процесу створення в Україні якісно нової судової системи було покладено прийняттям Верховною Радою України в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України ( 55-12 ) і проголошенням нею принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Одними з перших практичних кроків на шляху утвердження незалежної судової влади стали ліквідація державного і відомчого арбітражу та утворення арбітражних судів, що вивело розгляд спорів у сфері економіки з-під контролю виконавчої влади.

Конституція ( 254к/96-ВР ) піднесла статус суду на принципово новий рівень, остаточно закріпила принцип незалежності судової влади, гарантує захист прав і свобод людини і громадянина судом та поширює юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають у державі. Ці настанови мають знайти конкретне втілення в новому законі про судоустрій, який донині не прийнято.

Крім того, є зобов'язання, які взяла на себе Україна при вступі до Ради Європи. Вони передбачають побудову нової судової системи, яка відповідала б нормам і стандартам Європейського Союзу.

1.2. Аналіз судової практики, напрями усунення негативних тенденцій судової політики

Аналіз стану розгляду судами України справ засвідчує постійне (протягом останніх десяти років) зростання їх кількості.

У 2000 р. судами районної та обласної ланок розглянуто близько 2 млн. справ усіх категорій, що більше як у 2 рази порівняно з 1991 р.

Статистичні дані щодо кількості справ, закінчених провадженням судами загальної юрисдикції за 1991-2000 рр.

(кількість справ, шт)

1991 1992 1993 1994 1995

1 - 108542 1 - 114457 1 - 144288 1 - 161704 1 - 208397 2 - 331908 2 - 386816 2 - 420408 2 - 492087 2 - 513185 3 - 439836 3 - 453991 3 - 499857 3 - 489183 3 - 543145

1996 1997 1998 1999 2000

1 - 233509 1 - 234466 1 - 235269 1 - 222675 1 - 227383 2 - 542626 2 - 605629 2 - 614060 2 - 577892 2 - 604340 3 - 645690 3 - 705782 3 - 870054 3 - 902856 3 - 1069680

1 - Кримінальні справи

2 - Інші справи

3 - Цивільні справи

Статистичні дані про кількість розглянутих цивільних справ з винесенням рішення (з урахуванням військових судів)

------------------------------------------------------------------

|1991 |1992 |1993 |1994 |1995 |1996 |1997 | 1998 | 1999 |2000

------------------------------------------------------------------

1 372 282 318 477 523 582 655 919 1004 1088 2 4394 5574 5034 4056 3753 4110 5550 6105 5632 5520 3 679 1130 2199 3160 3637 6328 8762 12487 13659 22697

1 - Захист честі та гідності

2 - Поновлення на роботі

3 - Скарги на неправомірні дії органів виконавчої влади та службових осіб

Статистичні дані про засуджених та міри кримінального покарання за 1991-2000 рр.

1991 1992 1993 1994 1995

1 - 108553 1 - 115260 1 - 152878 1 - 174959 1 - 212915 2 - 35055 2 - 38780 2 - 54019 2 - 63572 2 - 74689 3 - 16882 3 - 19635 3 - 33612 3 - 33703 3 - 37718 4 - 16491 4 - 12929 4 - 18054 4 - 19513 4 - 25551

1996 1997 1998 1999 2000

1 - 242124 1 - 257790 1 - 232598 1 - 222239 1 - 230903 2 - 85824 2 - 83396 2 - 86437 2 - 83399 2 - 82869 3 - 50624 3 - 50131 3 - 50311 3 - 49044 3 - 51653 4 - 38701 4 - 41890 4 - 43540 4 - 47022 4 - 54550

1 - Засуджено всього за вироками, що набрали законної сили

2 - Всього засуджено до позбавлення волі

3 - Відстрочка виконання вироку

4 - Умовне засудження до позбавлення волі та виправних робіт

Кількість судових справ різко зросла насамперед за рахунок цивільних, яких у 2000 р. було розглянуто більше одного мільйона.

Конституція значно розширила коло питань, з яких громадяни безпосередньо можуть звернутися до суду. Люди починають усвідомлювати, що такі звернення - один з найдієвіших засобів захисту їхніх інтересів.

Роль суду поступово трансформується з органів примусу в гілку влади, покликану здійснювати державний захист прав та свобод людини і громадянина.

Найбільше справ, які надійшли до судів у 2000 р., такі, що виникають із сімейних правовідносин (27,7 % від загальної кількості), трудових (26,2 %), житлових (4,9 %), пов'язані з адміністративно-правовими відносинами (3,7 %).

Звертає на себе увагу стрімке зростання кількості цивільних справ за скаргами на неправомірні дії органів державної влади і місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб. Торік їх розглянуто в 33 рази більше, ніж у 1991 р. Скарги задоволено судами у 80,7 % справ, що означає поновлення порушених прав та свобод громадян.

У 2000 р. більш як удвічі (порівняно з 1991 р.) збільшилася кількість розглянутих кримінальних справ, які надійшли до судів загальної юрисдикції.

Керуючись принципами, проголошеними у Декларації про державний суверенітет ( 55-12 ) та Конституції ( 254к/96-ВР ), а також приєднавшись до Європейської конвенції із захисту прав людини, Україна заявила про перехід від репресивно-каральної ідеології до ідеології гуманізму, захисту людини, її честі і гідності.

Водночас за 10 років (1991-2000 рр.) було засуджено близько 2 млн. осіб. При цьому серед загального числа засуджених постійно зростає кількість тих, до кого застосовано покарання у вигляді позбавлення волі, - з 33 % у 1992 р. до майже 35,9 % у 2000 р.

При цьому 58,8 % засуджених до позбавлення волі отримали покарання на строк до трьох років, а 14,6 % - до одного року. Порівняно з 1991 р. число засуджених до одного року позбавлення волі збільшилося на 4,3 %. Такий підхід є невиправданим, він не відповідає конституційним засадам і має бути змінений.

Під час призначення покарання суди мають забезпечувати індивідуальний підхід до кожної людини. На це повинен реагувати Верховний Суд і належним чином спрямовувати судову практику. Верховній Раді бажано врахувати при реформуванні кримінального законодавства в частині встановлення кримінальних санкцій стан судимості і практику призначення покарання. Адже за всім цим стоять люди - громадяни України, в яких є сім'ї, батьки, діти. Крім того, витрати, пов'язані з утриманням ув'язнених, лягають додатковим тягарем на економіку держави та платників податків.

Динаміка кількості справ, розглянутих арбітражними судами за 1992-2000 рр.

(кількість розглянутих справ)

1992 - 94415 1993 - 74376 1994 - 52275 1995 - 47350 1996 - 61909 1997 - 83687 1998 - 125650 1999 - 134937 2000 - 157675

Структура спорів, вирішених арбітражними судами за 1996 - 2000 рр.

Майнові - 82,4 % Визнання актів недійсними та - 8,9 % скасування держ. реєстрації Банкрутство - 4,6 % Інші - 4,1 %

Вже після прийняття Конституції ( 254к/96-ВР ) Кодекс України про адміністративні правопорушення ( 80731-10, 80732-10 ) було доповнено 48 новими видами проступків, Кримінальний кодекс України ( 2001-05, 2002-05 ) - 18 новими складами злочинів, а зміни, пов'язані здебільшого з посиленням відповідальності, внесено до 107 його статей. За роки незалежності більше 30 складів злочинів додатково визначено тяжкими.

Зазначені питання потребують глибокого вивчення і виправлення з тим, щоб реально спрямувати каральний механізм держави на перехід до ідеології гуманізму. Водночас жоден злочин не повинен залишитися без покарання.

На етапі розвитку ринкових відносин, активізації зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання і за умов неврегульованості багатьох пов'язаних з цим питань, і за наявності суперечностей у законодавстві набуває особливої ваги діяльність арбітражних судів. За 10 років ними вирішено більше 800 тис. господарських спорів.

У структурі спорів, що вирішуються арбітражними судами, домінують питання майнового характеру. Їх частка в загальній кількості справ, розглянутих з 1996 по 2000 рр., становила від 77 до 95 %. Майже 5 % припадає на справи про банкрутство.

В останні роки зростає кількість справ про визнання недійсними актів, виданих органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також пов'язаних зі скасуванням державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності у зв'язку з недодержанням ними вимог чинного законодавства. Питома вага цих справ у 2000 р. порівняно з 1996 р. збільшилась у 1,5 раза і становить біля 9 %.

Загалом суди забезпечують належне застосування законів та справедливий розгляд справ. Проте їхня діяльність багато в чому не задовольняє суспільство і громадян.

Погіршуються показники дотримання строків розгляду справ: третина кримінальних справ розглядається понад місяць, а кожна п'ята з цивільних справ - з порушенням строку, передбаченого процесуальним законодавством. Певною мірою це пояснюється нестачею суддівських кадрів, особливо в судах районної ланки.

Недоліки в роботі суддів, помилки, яких вони припускаються, є наслідком не тільки об'єктивних причин та невідворотних чинників, а й браку професіоналізму, відповідальності перед співгромадянами, державою і суспільством. Суди ще не стали тими органами, до яких громадяни звертаються при кожному порушенні їхніх прав та свобод Переконати людей у необхідності цього має сам суд.

Суди і судді повинні поліпшувати організацію своєї роботи, підвищувати рівень культури судових процесів, виявляти принциповість і непримиренність до будь-яких порушень законності та правопорядку, чуйно й уважно ставитися до людей, їх звернень, листів і заяв.

1.3. Організаційне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення судів і суддів у сучасних умовах

Глава держави приділяє постійну увагу питанням підвищення ефективності діяльності судової системи, поліпшення соціального та матеріально-технічного забезпечення судів та суддів.

За останні п'ять років видано 25 указів, спрямованих на посилення соціального захисту суддів, що значною мірою стабілізувало кадрову ситуацію в судах.

У жовтні 1997 р. утворено Координаційну раду з питань судово-правової реформи, основними завданнями якої стало визначення напрямів розвитку законодавства України з урахуванням перспектив впровадження положень міжнародного законодавства, розроблення пропозицій та проектів рішень щодо напрямів, механізмів та етапів здійснення судової реформи.

У 1999 р. Президент України зобов'язав Кабінет Міністрів забезпечити фінансування (в повному обсязі) видатків, передбачених Державним бюджетом України на 1999 та наступні роки на утримання судів усіх рівнів, а Міністерство внутрішніх справ - укомплектувати спеціальні підрозділи міліції для забезпечення належної охорони приміщень судів, а також громадського порядку під час здійснення правосуддя.

Важливим кроком у підготовці суддівських кадрів, підвищення їхнього професійного рівня стало створення Президентом України у 2000 р. двох спеціалізованих навчальних закладів.

Водночас в організаційному, фінансовому та матеріально-технічному забезпеченні судів і суддів ще залишаються істотні недоліки, донині не повною мірою виконуються вимоги Конституції щодо забезпечення державою фінансування та належних умов функціонування судів і діяльності суддів. Потреби на утримання загальних судів Державним бюджетом України у 1996-2000 роках було забезпечено на 37-65,4 %, а на 2001 р. заплановано тільки 65,7 % від потреби.

Напруженою залишається й ситуація з видатками на утримання системи арбітражних судів.

Більше половини судів знаходяться в приміщеннях, які не відповідають вимогам здійснення судочинства, а 66 з них продовжують працювати в аварійних приміщеннях. Найскладніше становище в Автономній Республіці Крим, Волинській, Кіровоградській, Миколаївській та Одеській областях, де належними приміщеннями забезпечено тільки 30-37 % судів. На це необхідно звернути увагу Кабінету Міністрів та місцевим державним адміністраціям.

Чотири з половиною роки не вирішується проблема повного фіксування судового процесу технічними засобами, як того вимагає ст. 129 Конституції ( 254к/96-ВР ).

Потрібно законодавчо встановити порядок фінансування судів, розмір та періодичність надходження коштів на їх утримання і таким же чином врегулювати питання оплати праці суддів та працівників судів.

Неприпустимо затягнувся процес оновлення національного судового законодавства відповідно до вимог Конституції ( 254к/96-ВР ). Замість прийняття нових законів останнім часом практикується внесення численних і не завжди продуманих змін до чинних актів. З 1991 р. тільки до кодексів 327 законами було внесено кілька тисяч змін і доповнень.

Судам дуже важко працювати з таким нестабільним законодавством.

У багатьох випадках не забезпечуються охорона та безпека суддів, приміщень судів та підтримання громадського порядку під час судових засідань. Непоодинокими є факти нападів на суддів, знищення їх особистого майна, погрози вбивством суддям та членам їхніх сімей. У 2000 р. у зв'язку з виконанням своїх професійних обов'язків під державним захистом перебував 71 працівник суду. Збільшилася кількість крадіжок судових справ та майна, їх знищення у приміщеннях судів, зросла кількість порушень громадського порядку під час слухання судових справ (тільки у 2000 р. - 1077 випадків).

Штатної чисельності спецпідрозділів міліції (711 працівників) украй недостатньо для забезпечення належної охорони 829 приміщень судів та безпеки понад 6 тис. суддів. Нині під цілодобовою охороною підрозділів Державної служби охорони при МВС України знаходиться лише 30 % судів.

Ситуацію треба невідкладно виправляти Уряду та керівництву Міністерства внутрішніх справ.

2. Основні напрями державної політики у здійсненні судової реформи

2.1. Становлення незалежної судової влади та її взаємодія з іншими державними інститутами

Реформування судової влади та судової системи не обмежується лише вдосконаленням функціонування судів та суддів.

Судова реформа у більш широкому контексті має сприяти створенню умов для забезпечення реального захисту прав та свобод людини і громадянина, що неможливо без системного, ефективного і логічного взаємозв'язку та взаємодії між судовою, законодавчою і виконавчою гілками державної влади.

Особливість взаємодії законодавчої і виконавчої влади із судовою полягає в необхідності безумовного забезпечення незалежності судової влади, ефективного, всебічного і неупередженого судового захисту. Жодний орган влади, жодна посадова особа не повинні втручатися у судовий процес, вдаватися до будь-яких дій, які можуть вплинути на прийняття суддею рішення, або в інший спосіб заважати нормальній роботі суду під час здійснення правосуддя.

При цьому незалежність судової влади має базуватися не лише на суто правових гарантіях - таких, як незмінюваність та недоторканність суддів, - а й на відповідних матеріальних і фінансових засадах. З іншого боку, судовій владі належить винятково важлива роль у забезпеченні системи стримувань і противаг між різними гілками державної влади. Вона має юридичну можливість впливати на рішення та дії законодавчої і виконавчої влади, врівноважувати й навіть контролювати їх.

У демократичних державах створено механізми забезпечення верховенства права, контролю за додержанням виконавчою владою вимог закону. Важливими складовими цього механізму є суди, які виконують контрольні функції щодо актів і дій відповідних органів та посадових осіб. Судовий контроль у цій сфері здійснюється при розгляді судами конкретних справ, передусім пов'язаних з оскарженням громадянами рішень органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб.

Такі механізми передбачені чинним законодавством, але вони потребують удосконалення. Для цього необхідно створити органи адміністративної юстиції, віднести до їх підсудності спори, що виникають у сфері державного управління, за зверненнями фізичних чи юридичних осіб.

2.2. Реформування судової системи на основі реалізації конституційних вимог

Найгострішою на даний момент є потреба у прийнятті закону про судовий устрій, проект якого знаходиться на розгляді Верховної Ради вже кілька років. На формування нової судової системи залишилося менше півроку, а прийняття згаданого закону - лише перший крок у цьому напрямі. Це становить під загрозу нормальне функціонування судової влади.

Відповідно до вимог Конституції ( 254к/96-ВР ) реформована за законом про судоустрій судова система має складатися з Верховного Суду України, вищих спеціалізованих, апеляційних та місцевих судів. Вони мають здійснювати правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства. Їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають на території держави.

Оскільки головним обов'язком держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини, місцеві суди мають бути територіально наближені до людей з тим, щоб кожен мав змогу звертатися до них за місцем свого проживання. Цим вимогам в основному відповідає наявна мережа районних (міських) судів відповідно до чинного адміністративно-територіального поділу, а також військових судів, які можуть бути збережені ще певний час.

Збереження місцевих судів як судів першої інстанції відповідатиме конституційним принципам територіальності та спеціалізації. Що ж до побудови судової системи по вертикалі, то вона повинна співвідноситися з процедурою розгляду справ - у першій інстанції, в апеляційному і касаційному порядку.

Конституція України ( 254к/96-ВР ) не передбачає оскарження рішення суду в порядку нагляду. Навряд чи логічно, коли право ініціювання перегляду справи належить не сторонам процесу, а певному колу посадових осіб. За таких умов створюється реальне підгрунтя для зловживань. Збереження зазначеного інституту викликає обгрунтовані нарікання з боку світової спільноти.

У ході судової реформи слід вирішити і проблему утворення спеціалізованих судів. Сьогодні до таких судів можна віднести діючі арбітражні суди, які мають бути перетворені у господарські суди.

Принципово важливим є утворення адміністративних судів. Найголовнішою їхньою функцією буде захист прав громадян, які порушено діями або бездіяльністю посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вищими судовими органами системи спеціалізованих судів повинні стати вищий господарський, вищий адміністративний та інші вищі суди згідно з відповідними юрисдикціями.

Треба наповнити новим змістом і діяльність Верховного Суду України, суттєво уточнити його правовий статус, місце в системі інших судових органів, виходячи з конституційного положення про Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції.

Однією з найсуттєвіших складових судової реформи має стати і втілення в життя закріпленого Конституцією ( 254к/96-ВР ) права на безпосередню участь у здійсненні правосуддя, крім професійних суддів, також народних засідателів і присяжних.

При створенні такої надзвичайно складної і важливої інституції необхідно враховувати національні традиції та досвід, досягнення вітчизняної науки в галузі процесуального права, організаційні та фінансові можливості держави.

Закріплені в Конституції ( 254к/96-ВР ) основоположні засади щодо статусу суддів є запорукою забезпечення їх незалежності, зміцнення авторитету. Ці конституційні положення застосовуються як норми прямої дії.

Важливе значення мають також загальновідомі основні принципи Європейської хартії про статус суддів 1998 р., які стосуються підготовки, добору, призначення, підвищення по службі, захисту соціальних інтересів суддівських кадрів.

Забезпечення зазначених гарантій і принципів має бути одним із головних завдань держави.

До актуальних аспектів судової реформи належить чітке визначення організаційних засад, на яких забезпечуватиметься діяльність судів. Необхідно зосередити їхні зусилля на виконанні функцій, притаманних саме судовій владі, тобто виключно на здійсненні правосуддя.

Це вимагає утворення державної судової адміністрації як державного органу зі спеціальним статусом, до повноважень якого слід віднести не тільки забезпечення матеріально-технічних, фінансових, кадрових та інформаційних умов діяльності місцевих, апеляційних і спеціалізованих судів, діяльності кваліфікаційних комісій суддів та органів суддівського самоврядування, а й вирішення питань підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату судів, проблем судової етики і культури судового процесу тощо.

Відповідно до Конституції ( 254к/96-ВР ) вирішення питань внутрішньої діяльності судів покладено на органи суддівського самоврядування. Ця норма має бути конкретизована при законодавчому визначенні основних засад суддівського самоврядування. Втілюючи її в життя, слід виходити з того, що суддівське самоврядування - це колективне вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів і воно повинно мати відповідні можливості і важелі для розв'язання професійних проблем суддів.

2.3. Створення цілісної системи підготовки кадрів

Діяльність судів, ефективність здійснення правосуддя значною мірою залежать від професійного рівня суддів, в основі якого - грунтовна фахова підготовка, уміння застосовувати набуті знання на практиці, висока свідомість та відповідальність.

Нині в Україні працює понад 6 тис. суддів, середній вік яких становить 43 роки. Загалом більшість їх відповідає за своїми якостями сучасним вимогам. Проте ці вимоги постійно зростають: збільшується законодавчий масив, підвищується навантаження, залишається високою плинність кадрів. Останнім часом щорічно звільняються з різних причин близько 2-3 % суддів, 3 % - пенсійного віку. Крім того, судова реформа передбачає збільшення чисельності суддівського корпусу, що потребує формування якісного резерву.

Для підготовки висококваліфікованих кадрів, формування суддівського корпусу з числа осіб, які мають вищу юридичну освіту, рішеннями Президента України в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого створено спеціальний факультет, що почав діяти з 1 вересня 1999 р. Передбачено утворення Української академії суддів при Міністерстві юстиції України, яка має відкритися з 2001 р. Крім підготовки кадрів, тут будуть проводитись наукові дослідження з актуальних питань удосконалення організації та діяльності судів, вивчення світового досвіду, встановлення зв'язків із судами інших держав.

Триває розробка Державної програми розвитку юридичної освіти.

3. Прийняття законів, необхідних для ефективного здійснення правосуддя

На даному етапі судової реформи життєво необхідним є прийняття кодифікованих нормативно-правових актів, які б дали змогу судовій владі ефективно працювати за нових умов.

Йдеться, передусім, про реформування процесуального законодавства, що має забезпечити кардинальне оновлення всього процесуального права. Це має бути реалізовано Верховною Радою у відповідних кодексах.

Доцільно розвинути положення чинного законодавства щодо суб'єктів кримінального процесу, докорінно переглянути роль і місце прокурора в судочинстві.

Потрібно розширити гарантії захисту громадянина у сфері кримінального судочинства, зокрема потерпілого, цивільного позивача та відповідача, переглянути інститут відшкодування заподіяної злочином шкоди, приділити особливу увагу гарантіям реалізації конституційного права на захист від пред'явленого обвинувачення та надання правової допомоги.

Згідно з положеннями Конституції ( 254к/96-ВР ) в Україні передбачається запровадження суду присяжних, які повинні користуватися рівними з професійним суддею правами і разом з ним приймати рішення у справі. Потребують також наповнення конкретним змістом конституційні принципи змагальності сторін, застосовування апеляційного та касаційного перегляду рішень судів першої інстанції.

До найактуальніших завдань належить прийняття адміністративного процесуального кодексу України, який регулюватиме порядок судового розгляду звернень фізичних і юридичних осіб щодо оскарження дій чи бездіяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також визначатиме повноваження адміністративного суду в справах, що виникають із публічно-правових спорів у сфері конституційних та адміністративно-правових відносин.

Не прийнятий до цього часу Адміністративний кодекс України повинен визначити засади правової регламентації процедур підготовки, прийняття та оскарження індивідуальних адміністративних актів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб з питань реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Норми Кодексу мають бути спрямовані на забезпечення ефективного захисту прав громадян, обмеження проявів бюрократизму і свавілля з боку державних службовців.

Необхідно переглянути і деякі інші положення, насамперед щодо видів адміністративних стягнень, посилення гарантій додержання законності при розгляді справ про адміністративні проступки.

У контексті побудови та функціонування громадянського суспільства першорядного значення набуває прийняття нового Цивільного кодексу України. Його норми повинні створити стабільну основу для правового регулювання майнових та особистих немайнових відносин у всіх сферах суспільного життя.

Необхідно прискорити прийняття нового Кримінального кодексу, який відповідав би сучасним реаліям суспільного життя. Нині чинний кодекс містить безліч неузгодженостей з іншими нормативними актами, непослідовностей у санкціях, передбачених загальними і спеціальними нормами, низку нічим не обгрунтованих оціночних понять, тлумачення яких віддається на розсуд слідчого або судді.

Кабінету Міністрів, іншим суб'єктам законодавчої ініціативи необхідно прискорити роботу з підготовки проектів зазначених кодексів, а Верховній Раді - їх прийняття.

Практика опрацювання та прийняття законодавчих актів вимагає необхідності істотного удосконалення законодавчого процесу, створення єдиного центру з координації законопроектних робіт, систематизації та кодифікації законодавства. Доцільно було б запровадити порядок, за яким прийняття нових законодавчих актів обов'язково здійснювалося на основі всебічного аналізу їх проектів на предмет узгодженості з іншими законами, відповідності поставленим цілям.

4. Етапи реформування судової системи та відповідного законодавства

Виходячи з реальних можливостей держави, необхідно визначити пріоритети реформи судової системи та етапи її проведення. Але і за цих умов в Україні необхідно забезпечити гарантований судовий захист, максимальне використання потенціалу діючої судової системи до введення в дію нової.

Перший етап - це безумовне запровадження до 28 червня 2001 р. конституційних положень щодо вирішення судами питань арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи, забезпечення повної фіксації судового процесу технічними засобами.

У першочерговому порядку має бути вирішене питання щодо утворення апеляційних та вищих спеціалізованих судів, а також державної судової адміністрації як окремого органу, повноважного і відповідального за належне забезпечення діяльності судової системи, що стане основою для дальшого здійснення судової реформи.

Найактуальнішим питанням, зважаючи на його статус як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, є реформування Верховного Суду України.

Важливо забезпечити створення необхідних умов для апеляційного та касаційного оскарження рішень суду. Заходами у цьому напрямі мають стати внесення відповідних змін до чинного процесуального законодавства, які Кабінет Міністрів повинен опрацювати і подати на розгляд Верховної Ради у першому півріччі 2001 р., та доопрацювання і прийняття нових процесуальних кодексів.

На другому етапі судової реформи протягом кількох років потрібно завершити організаційне становлення адміністративної спеціалізованої юрисдикції з утворенням окремих місцевих та апеляційних адміністративних судів; на третьому - організаційне завершення утворення окремих спеціалізованих місцевих та апеляційних судів кримінальної і цивільної юрисдикцій.

Масштабність завдань судової реформи потребує концентрації фінансових, матеріально-технічних та кадрових ресурсів держави, систематичного та планомірного підходу і чіткого визначення у Державній програмі забезпечення діяльності судової системи. Вона повинна передбачати послідовність кроків у реалізації положень нового закону про судоустрій, передусім забезпечення утворення і діяльності нових судів та оптимального реформування діючих, запровадження нових правових інститутів. Після прийняття нових кодексів та законів необхідно привести у відповідність з їхніми вимогами всю нормативно-правову базу.

До участі у підготовці Державної програми забезпечення діяльності судової системи слід залучити всі державні органи, від яких залежить ефективне функціонування цієї системи.

Указом Президента України від 30 серпня 2000 р. ( 1032/2000 ) утворено Раду з питань реформування судової системи України. Її робота спрямована на вироблення єдиних підходів у цій справі, узгодження позицій та координацію зусиль органів державної влади.

Висновки і пропозиції

1. Прийняття нового закону "Про судовий устрій" залишається пріоритетним завданням Верховної Ради України. Слід виходити з того, що нова судова система повинна бути створена у визначений Конституцією ( 254к/96-ВР ) термін - до 28 червня 2001 р.

2. Виходячи з реальних можливостей держави, Верховній Раді, Кабінету Міністрів та Верховному Суду України необхідно чітко визначити етапи здійснення реформи судової системи і забезпечити виконання намічених заходів.

3. Кабінету Міністрів при розробці проектів Державного бюджету України на 2002 та наступні роки необхідно передбачати видатки на утримання судової гілки влади з урахуванням результатів її реформування.

4. Протягом 2001 р. повинні бути прийняті закони, які забезпечили б проведення судової реформи, законодавчо врегулювали нові процесуальні форми діяльності судів. Зміни до процесуального законодавства мають набрати чинності не пізніше набрання чинності законом про судовий устрій, що дасть можливість забезпечити нормальне функціонування реформованої судової системи.

Україна і Європейський Союз

Європейський вибір України, який був визначений у початковий період формування основ її зовнішньої політики, став природним наслідком здобуття країною державної незалежності. Він відображає життєво важливі інтереси України, викристалізувався з усієї попередньої історії українського народу, його ментальності та глибоких демократичних традицій, грунтується на законному прагненні громадян України бачити свою державу невід'ємною частиною єдиної Європи.

З усіх можливих альтернатив лише євроінтеграційний курс здатний забезпечити нашій державі гідне місце в сім'ї європейських народів. Для України інтеграція в Євросоюз - це рух країни до стандартів реальної, діючої демократії та цивілізованого, соціально орієнтованого ринкового господарства. Саме тому це є стратегічною метою державної політики України.

Безумовно, пріоритетність цілей інтеграції України в ЄС не означає недооцінки важливості інших стратегічних напрямків зовнішньополітичної діяльності нашої держави.

Зокрема, зберігатиме своє значення як один з наріжних каменів української зовнішньої політики розвиток взаємовигідної співпраці з Росією. Так само велика увага приділятиметься і надалі співробітництву з іншими державами СНД та ГУУАМ.

Україна усвідомлює також важливість того, щоб її інтеграція в Євросоюз стала складовою процесу формування загальноєвропейського економічного, соціального, політичного і правового простору.

Слід також тримати у полі зору чинники, які виходять за межі регіональної інтеграції і ефективний розвиток яких можливий лише в глобальних масштабах. Це особливо стосується розвитку новітніх технологій, пов'язаних з прискореною інформатизацією, революцією в галузі телекомунікацій та біотехнологій. У цьому контексті важливо правильно розставити акценти, забезпечити взаємодію з усіма провідними технологічними центрами світового господарства.

Шляхи і конкретні механізми досягнення євроінтеграційних цілей України, тактичні підходи можуть і повинні бути гнучкими, чутливими до змін, що відбуваються як всередині держави, так і в ЄС та у всьому світі. Досі головна увага приділялася переважно розбудові механізмів політичних відносин з Євросоюзом, і цю роботу, безумовно, не можна припиняти. Водночас сьогодні зусилля мають зосередитися на суттєвому поглибленні та розширенні практичного співробітництва між Україною та ЄС за всіма магістральними напрямами - економічному та торговельному; зовнішньополітичному та у сфері безпеки; у галузі юстиції та внутрішніх справ. Згідно з Програмою інтеграції України до Європейського Союзу ( n0001100-00 ) така співпраця повинна сприяти здійсненню у країні системних реформ, а також забезпеченню сприятливих для України умов у контексті розширення ЄС.

Настав також час для істотної активізації зусиль у підвищенні рівня підготовленості держави, суспільства та національної економіки до входження в структури ЄС. Це визначає напрями перетворень в Україні та пріоритети при формуванні та здійсненні економічної і соціальної політики.

1. Європейський Союз на початку XXI століття

Сьогодні Євросоюз перебуває на якісно новому етапі своєї еволюції, який визначається процесом внутрішньої інституційної реформи, зовнішнім розширенням, якісним поглибленням інтеграційного процесу в рамках економічного і валютного союзу.

Реформа Євросоюзу є одним з головних чинників його дальшого ефективного розвитку за умов прискорення глобалізації економіки та загострення глобальної конкуренції, поширення у світі елементів нового технологічного укладу на базі інформаційних технологій, що зумовлюють кардинальні зміни в системах організації і управління.

Головна мета нинішньої інституційної реформи ЄС полягає у підвищенні ефективності та гнучкості в діяльності його спільних органів, що має сприяти поглибленню європейського інтеграційного процесу та "м'якому" включенню в нього нових членів. Важливими елементами цієї реформи є нещодавно схвалені Ніццький договір, який вніс зміни в установчі документи Євросоюзу, Хартія фундаментальних прав Європейського Союзу, покликана юридично закріпити спільні цінності народів Союзу, а також формування в рамках Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС європейської політики у галузі безпеки та оборони.

Безумовно, питання внутрішньої інституційної реформи Євросоюзу матимуть істотний вплив на розвиток його відносин із зовнішнім світом, процеси розширення на схід, на нинішній стан та дальший розвиток відносин між Україною та ЄС. Так, розширення сфери застосування процедури голосування в Союзі на основі кваліфікованої більшості безпосередньо впливатиме на формування єдиної зовнішньої політики ЄС, у т.ч. торговельної. З іншого боку, вирішення у ході інституційної реформи проблеми розмежування компетенції Співтовариства та держав - його членів за окремими типами міжнародних угод може мати свої позитивні наслідки для України в аспекті прискорення набуття чинності міжнародних договорів, що укладаються Євросоюзом.

Новий безпрецедентний етап розширення ЄС є закономірним наслідком попередньої його еволюції. Вперше до складу цього об'єднання увійдуть держави, які тривалий час належали до іншої політичної та соціально-економічної системи.

Україна вітає розширення Європейського Союзу, розглядаючи його як важливий чинник, що має стратегічне значення для майбутнього Європи і, водночас, об'єктивно веде до появи більш широких можливостей співробітництва між Україною та розширеним ЄС.

Наприклад, можна спрогнозувати, що зі вступом до ЄС ряду країн Центральної та Східної Європи рівень тарифного захисту щодо українського експорту у більшості з них буде знижений. Адже нинішній середньозважений рівень митного тарифу ЄС складає всього 3,2 % і є меншим від цього показника у більшості країн-претендентів.

Водночас позитивні з точки зору інтересів України наслідки розширення не виключають і факторів негативного впливу на такі сфери співробітництва, як торговельно-економічна, військово-технічна, транспортна, міграційна, гуманітарна. Це пов'язано з поширенням на нові країни - члени ЄС єдиних стандартів, регулятивних норм, правил і процедур та відповідною зміною чинного регулятивного режиму в їхніх відносинах з Україною.

Слід відзначити, що найбільш дієві засоби мінімізації цих негативних факторів лежать у площині прискорення соціально-економічних перетворень в Україні, поглиблення її співробітництва з Євросоюзом та державами - кандидатами на членство в ньому.

2. Євроінтеграційний курс України (1991-2000 рр.)

2.1. Позитиви інтеграції України в ЄС для України та Євросоюзу

Інтеграція України в ЄС має свої переваги і для України, і для Європейського Союзу.

Для нашої держави важливого значення набувають як процес її послідовного наближення до ЄС, досягнення відповідності копенгагенським критеріям членства у ньому, що значною мірою збігається з головними завданнями здійснення системних перетворень в державі та суспільстві, так і стратегічний результат цього процесу - повноправне членство в ЄС.

Як невід'ємна (в географічному, історичному та культурному аспектах) частина Європи Україна орієнтується на діючу в провідних європейських країнах модель соціально-економічного розвитку. Євроінтеграційний курс розглядається саме у контексті реалізації цієї моделі в умовах України.

Вступ у майбутньому до ЄС сприятиме більш активному долученню нашої держави до європейських демократичних цінностей, поширенню на неї зони загальноєвропейської стабільності та безпеки, уникненню нових ліній поділу на континенті. Членство в ЄС дозволить більш ефективно використовувати переваги міжнародної спеціалізації та кооперації, що стане важливою передумовою прискорення економічного розвитку та модернізації країни.

Політичні переваги інтеграції України в ЄС пов'язані зі створенням надійних механізмів політичної стабільності, демократії та безпеки. Зближення з ЄС є гарантією, а виконання його вимог - інструментом розбудови демократичних інституцій в Україні. Крім того, членство в ЄС відкриє шлях до колективних структур спільної безпеки Євросоюзу, забезпечить ефективнішу координацію дій з європейськими державами у сфері контролю за експортом і нерозповсюдження зброї масового знищення, дозволить активізувати співробітництво у боротьбі з організованою злочинністю, контрабандою, нелегальною міграцією, наркобізнесом тощо.

В економічній сфері переваги інтеграції в структури Євросоюзу випливають з функціонування в ЄС сталої та економічно ефективної моделі організації суспільства і наявності колективних механізмів підтримання макроекономічної стабільності. Інтеграція в ЄС сприятиме зростанню продуктивності економіки та темпів технологічної модернізації під впливом конкуренції на єдиному європейському ринку та забезпеченню вільного доступу до новітніх технологій, капіталу, інформації; підвищенню кваліфікації робочої сили за умов її вільного руху в межах єдиного ринку; створенню більш сприятливого інвестиційного середовища; істотному зростанню обсягів торгівлі на ринку ЄС; створенню передумов для прискореного зростання взаємообміну в галузях з підвищеним рівнем науко- і техноємності; підвищенню якості регулятивних інститутів у бюджетній, банківській, фінансовій сферах та корпоративному управлінні. Інтеграція також надасть можливість використовувати фонди регіонального розвитку ЄС для прискорення виходу на рівень економічного розвитку, властивий більш розвиненим країнам Євросоюзу.

Європейський Союз (з урахуванням майбутнього розширення) стане потужним ринком для 500 млн. споживачів. Враховуючи їхню високу платоспроможність, швидкі темпи економічного розвитку країн ЄС, культуру виробництва, споживання, розрахунків, цей ринок має для України значні перспективи.

Соціальні переваги членства в ЄС пов'язані з наявними тут високим рівнем соціальних стандартів і розвитку гуманітарної сфери, ефективним захистом прав працівників, розвиненою системою охорони довкілля.

Наслідком інтеграції України в ЄС стануть суттєві зміни в забезпеченні права на вільне працевлаштування, адекватної оплати та безпеки праці, гарантій соціального забезпечення, належних умов життя громадян, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального захисту і соціального страхування відповідно до європейських стандартів.

Сама мета інтеграції в ЄС, як доводить досвід практично всіх нинішніх країн-претендентів "першої хвилі" (Естонії, Польщі, Словенії, Угорщини, Чехії та Кіпру), є потужним стимулом необхідних для цього соціально-економічних перетворень.

Позитиви європейської інтеграції України для Європейського Союзу мають оцінюватися із точки зору внеску, який наша держава може зробити в його розвиток.

Це стосується насамперед геополітичної ролі України як одного з ключових факторів регіональної і загальноєвропейської стабільності та безпеки. Україна уклала угоди про дружбу з усіма своїми сусідами, забезпечила міжетнічний мир і стала загальновизнаним чинником стабільності у Центральній Європі. Її приєднання до ЄС (одночасно з поглибленням співпраці з Російською Федерацією в економічній, соціальній, політичній і правовій сферах) суттєво усунуло б небезпеку відродження протистояння між Сходом та Заходом, утворення нових геополітичних ліній розподілу на європейському континенті.

Україна має потенційно широкі ринкові можливості, значення яких важко переоцінити як на нинішньому етапі торговельно-економічних відносин з Євросоюзом, так і в рамках майбутнього єдиного ринку після її вступу до ЄС. Кадровий, науковий, промисловий (особливо в галузях високих технологій), сільськогосподарський потенціал нашої держави, її зростаюча роль у міжнародній миротворчій діяльності - це той безперечний позитив у євроінтеграційному контексті, який має бути врахований Євросоюзом.

Велике значення для ЄС матиме також транзитний потенціал України, насамперед з точки зору торговельно-економічних зв'язків між ЄС та Росією і країнами Центральної Азії. З входженням України до ЄС значущість цього чинника значно підвищиться.

Проте слід зазначити, що для належного використання цих переваг потрібні напружені зусилля, ретельні і виважені кроки. Забігання наперед може мати серйозні негативні наслідки - зокрема, через недостатню готовність країни до жорсткої конкуренції на єдиному європейському ринку та до належного виконання взятих на себе міжнародних зобов'язань.

2.2. Цілі та завдання інтеграції України в ЄС та етапи їх реалізації

Цілі та завдання євроінтеграційного курсу підпорядковані досягненню стратегічної мети України на європейському напрямі - набуття повноправного членства в Європейському Союзі.

Згідно з визначеними Європейською Радою у 1993 р. критеріями членства в ЄС (відомі як копенгагенські критерії) країна-кандидат має досягти стабільності інститутів, що гарантують демократичний розвиток, верховенство права, права людини та повагу і захист національних меншин; забезпечити існування функціонуючої ринкової економіки, а також здатність витримувати конкурентний тиск ринкових сил у рамках Союзу; бути готовою взяти на себе зобов'язання, які випливають з членства в Союзі, у т.ч. щодо дотримання цілей політичного, економічного та монетарного союзу.

Досягнення відповідності держави та українського суспільства копенгагенським критеріям членства в ЄС і є головним довготерміновим завданням євроінтеграційного курсу. Водночас ці критерії застосовуються лише до визнаних Європейським Союзом країн-кандидатів, що обираються з числа асоційованих з ЄС держав. У зв'язку з цим отримання статусу асоційованого члена ЄС - головне завдання євроінтеграційного курсу України у середньотерміновій перспективі.

Принципово важливою умовою і відповідно ціллю, що стоїть перед державою, яка бажає набути асоційованого членства в ЄС, є створення зони вільної торгівлі. Така перспектива визначена в Угоді про партнерство і співробітництво (УПС) - міжнародно-правовій основі сучасних двосторонніх відносин між Україною та ЄС. Вже зроблено перші кроки у вивченні практичних можливостей реалізації цього завдання. Україна поставила питання про започаткування відповідного переговорного процесу з ЄС. Сьогодні досягнуто також домовленості про розробку в рамках УПС конкретних заходів, що їх має здійснити Україна для створення умов, які (поряд з приєднанням до Світової організації торгівлі) дозволили б розпочати консультації про створення зони вільної торгівлі з ЄС.

Водночас УПС має власні цілі, які визначають характер нинішнього етапу інтеграції та особливості партнерства між Україною та ЄС, а саме:

- забезпечення відповідних рамок для політичного діалогу між сторонами, які дозволятимуть розвивати тісні політичні відносини;

- заохочення торгівлі та інвестицій і гармонійних економічних відносин між сторонами і, таким чином, прискорення їхнього сталого розвитку;

- забезпечення основи для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва;

- підтримка зусиль України у зміцненні демократії, розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки.

УПС встановлює правові рамки співробітництва України і ЄС, а також визначає напрями інституційних і структурних реформ в Україні задля створення ефективної ринкової економіки, що передбачають здійснення конкретних заходів, основними з яких є:

- забезпечення умов для лібералізації взаємної торгівлі, включаючи можливість утворення в перспективі зони вільної торгівлі між Україною і ЄС, що вимагає (як перші кроки) лібералізації зовнішньої торгівлі України на засадах норм СОТ та відмови від протекціоністських заходів, які порушують міжнародні договори та дискримінують товари іноземного виробництва;

- наближення законодавства України до законодавства ЄС, створення ефективної системи забезпечення виконання законодавчих актів;

- усунення обмежень конкуренції, до яких вдаються підприємства або які виникають внаслідок державного втручання;

- створення системи заохочення і захисту інвестицій, руху капіталу та обміну інформацією про можливості щодо інвестицій;

- створення в Україні ефективної системи захисту прав інтелектуальної власності.

Повна та послідовна реалізація положень УПС протягом найближчих років сприятиме модернізації національної економіки, підвищенню ефективності використання ресурсів, формуванню сучасних секторів спеціалізації виробництва і торгівлі, розширенню ринків збуту українських товарів та послуг. Це дозволить підійти до наступних етапів на шляху європейської інтеграції України - створення зони вільної торгівлі між нею та ЄС, укладення угоди про асоціацію з ЄС.

2.3. Становлення відносин між Україною та Європейським Союзом

Початковий етап - створення інституційних засад співробітництва. Позиція України щодо ЄС на законодавчому рівні вперше була сформульована в Основних напрямах зовнішньої політики України у липні 1993 року. У цьому документі визначається, що "перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна укладе з ними Угоду про партнерство і співробітництво, здійснення якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації".

Важливим механізмом реалізації європейського курсу України став (з 1993 р.) Міжвідомчий комітет у справах Європейських Співтовариств як державний орган погодження і координації політики України стосовно Європейських Співтовариств, підзвітний Кабінету Міністрів України.

14 червня 1994 р. у Люксембурзі Україною та ЄС було підписано Угоду про партнерство і співробітництво ( 998_012 ). Вона набула чинності 1 березня 1998 р. після ратифікації Україною (листопад 1994 р.) та всіма країнами - членами ЄС. Інституціональні рамки виконання УПС базуються на трьох спільних органах: Раді з питань співробітництва, Комітеті з питань співробітництва (складаються з представників Ради ЄС і членів Європейської Комісії та представників Уряду України) та Комітеті з питань парламентського співробітництва (форум парламентаріїв України і ЄС).

Важливим кроком на шляху практичного розгортання інститутів співробітництва став Указ Президента України від 24 лютого 1998 р. ( 148/98 ), яким було створено Українську частину Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС під головуванням Прем'єр-міністра України, а також Українську частину Комітету з питань співробітництва як допоміжного органу Ради. На виконання цього Указу в органах виконавчої влади створені підрозділи з питань співробітництва з ЄС.

Етап інтенсифікації відносин і формулювання стратегії інтеграції. З метою забезпечення ефективної реалізації УПС Рада з питань співробітництва між Україною і ЄС у червні 1998 р. затвердила Спільну робочу програму в рамках Угоди і визначила в ній 16 конкретних напрямів співробітництва, яким слід надати першочергову увагу.

Протягом 1998-2000 рр. Україна послідовно реалізувала зазначену програму згідно з визначеними пріоритетами. Найбільш результативним цей процес був у таких сферах, як торгівля, митна справа, транспорт, зв'язок, юстиція та внутрішні справи.

Якісно нові завдання у реалізації євроінтеграційного курсу України були поставлені в Указі Президента України від 11 червня 1998 р. ( 615/98 ), яким затверджено Стратегію інтеграції України в ЄС, визначено основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 р. з метою створення передумов, необхідних для набуття Україною повноправного членства в ЄС.

У листопаді 1998 р. в Брюсселі було утворено шість підкомітетів, що охоплюють питання з ключових напрямків УПС: торгівлі та інвестицій; фінансів, економіки, статистики; енергетики, співробітництва в цивільному ядерному секторі та охорони навколишнього середовища; митниці, транскордонного співробітництва, міграції, боротьби з відмиванням грошей та наркобізнесом; транспорту, телекомунікацій, науки та технологій, освіти та навчання; вугілля та сталі, гірничої промисловості та сировинних матеріалів.

У грудні 1998 р. розпочав роботу Комітет з питань парламентського співробітництва між Україною та ЄС.

Важливе значення для становлення відносин між нашою державою та Євросоюзом мало схвалення Європейською Радою у грудні 1999 р. Спільної стратегії ЄС щодо України. Залишаючись виключно внутрішнім документом Євросоюзу, Стратегія стала тим інструментом, завдяки якому поглиблено і розширено політичний діалог та співробітництво між Україною та ЄС у сферах, що мало охоплені рамками УПС, зокрема зовнішньої політики та безпеки, юстиції та внутрішніх справ, проблематики розширення ЄС.

Принципово важливим є визнання Євросоюзом у його Спільній стратегії європейських прагнень та європейського вибору України, а також формулювання узгодженої позиції ЄС у питанні конкретних механізмів дальшого розвитку відносин з Україною.

У цьому контексті для України стали актуальними і невідкладними розробка та реалізація комплексу конкретних практичних заходів щодо реалізації загальних принципів співробітництва з ЄС, дальше розгортання інститутів сприяння розвитку відносин з ЄС на всіх рівнях - національному, регіональному і місцевому, на рівнях державних і недержавних організацій, а також систематичне і цілеспрямоване формування в українському суспільстві стійкої проєвропейської більшості. Саме на виконання цих завдань націлена Програма інтеграції України до Європейського Союзу ( n0001100-00 ), схвалена у вересні 2000 р.

3 січня 2000 р. Спільна стратегія ЄС реалізується на основі піврічних робочих планів. Перший досвід реалізації можна загалом оцінити позитивно. Водночас тут ще є значні резерви, що, зокрема, вимагає створення механізмів:

- узгодження заходів, які могли б бути включені до піврічних робочих планів;

- фінансового забезпечення виконання робочих планів з боку Європейської Комісії та держав-членів;

- об'єктивного контролю оцінки виконання робочих планів.

Важливим кроком на шляху зміцнення і розвитку стратегічного партнерства між Україною та ЄС став четвертий саміт Україна - ЄС (Париж, вересень 2000 р.). У його ході було констатовано зростаюче змістовне наповнення відносин між Україною та ЄС як у політичному діалозі, так і практичному співробітництві у сфері торговельно-економічних відносин, зовнішньої політики та безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Цей прогрес створює необхідні передумови для зближення з Євросоюзом і виведення всього комплексу відносин Україна - ЄС на якісно новий рівень.

3. Пріоритети співробітництва України з Євросоюзом на початку XXI століття

3.1. Забезпечення розвитку демократичних інституцій, верховенства права і ринкового господарства - основа реалізації європейського вибору України

Реалізація європейського вибору України можлива лише на основі послідовного утвердження демократичних засад розвитку суспільства, прав і свобод людини у всіх їх виявах, побудови правової держави, становлення громадянського суспільства.

За роки незалежності в Україні закладено фундамент демократичної системи - державний устрій, побудований на принципах розподілу влади, багатопартійність; відбувається становлення парламентаризму, незалежної судової системи і місцевого самоврядування. Проте попереду ще тривалий шлях до втілення європейського зразка діючої демократії.

Зусилля, спрямовані на вдосконалення демократичних інститутів, не обмежуються питаннями організації вільних виборів, кількістю прийнятих законів тощо. Пріоритетним для України завданням у напрямку розвитку демократичних інституцій є формування життєздатних механізмів громадянського суспільства, в якому народ (через комплексну систему своїх організацій) активно залучатиметься до процесу прийняття політичних рішень, до контролю за діяльністю усіх гілок влади на різних рівнях.

Інститути громадянського суспільства мають відігравати свою роль і в процесі реформування національної економіки на ринкових засадах. Неурядові організації спонукатимуть до більшої прозорості в діяльності місцевих органів влади. Це один з дієвих засобів розгортання більш відкритого діалогу стосовно питань публічної політики. Розвиток громадянського суспільства сприятиме підвищенню законності в діяльності державних органів, посадових осіб як на місцевому, так і на національному рівнях.

Формування громадянського суспільства вимагає відповідного правового середовища, що базується на повазі до Конституції України ( 254к/96-ВР ), проголошеним у ній правам, свободам та обов'язкам особи, гарантіям їх забезпечення. Зміцнення громадянського суспільства, розвиток діалогу і співробітництва з виконавчою владою, Верховною Радою сприятиме наближенню України до європейських цінностей "відкритого суспільства".

У зв'язку з цим Верховній Раді і Уряду України необхідно продовжити роботу, пов'язану із визначенням юридичних рамок діяльності об'єднань громадян в Україні, забезпеченням всебічної підтримки розвитку громадянського суспільства.

Розвиток судової системи і відповідної галузі законодавства є ключовим у забезпеченні демократичних процесів у суспільстві. Йдеться також про нормативну базу щодо здійснення прокурорського нагляду, управління судами, програми підготовки суддів і підвищення їх кваліфікації, розвиток відповідної матеріально-технічної інфраструктури (приміщення судів, пенітенціарна система, спеціалізовані інформаційні системи і бази даних).

На жаль, багато важливих актів, які б мали регулювати питання судоустрою та судочинства, так і залишилися на рівні проектів. Досі не прийнято нові кодекси у галузі кримінального, кримінально-процесуального, виправно-трудового та адміністративного права. Більше уваги потребує розробка програми кодифікації галузей законодавства.

Залишається актуальною реалізація одного з фундаментальних положень Конституції ( 254к/96-ВР ) щодо визнання і гарантування місцевого самоврядування, створення належної його фінансової, матеріальної та правової основи (у т.ч. формування реальної податкової бази), удосконалення фінансово-бюджетних відносин між центром та регіонами, вироблення механізмів їх державної підтримки.

Послідовна розбудова ефективної ринкової економіки з поступовим досягненням відповідності копенгагенським критеріям потребує нарощування зусиль на таких ділянках, як:

- забезпечення макроекономічної стабільності на основі реалізації стратегії сталого зростання;

- проведення глибоких структурних реформ з акцентом на становлення ефективного приватного власника, якісні зміни у сферах корпоративного управління, модернізацію виробництва для забезпечення його міжнародної конкурентоспроможності;

- проведення адміністративної реформи з метою створення системи державного регулювання, адекватної принципам ринкового господарства, істотного зменшення бюрократичного втручання в економіку;

- формування ринкових інститутів з акцентом на створення сучасної системи банків та небанківських фінансових установ, динамічний розвиток ринку цінних паперів, розповсюдження новітніх інформаційних технологій організації їх діяльності;

- правове забезпечення ринкових перетворень насамперед через послідовне здійснення кодифікації законодавства, із забезпеченням його стабільності, прозорості і гарантій виконання законів;

- дальша лібералізація торговельного режиму з мінімізацією довільних бюрократичних обмежень торгівлі через нетарифні заходи і впровадження цивілізованих норм регулювання торгівлі, узгоджених у рамках СОТ;

- створення сприятливого для підприємницької діяльності середовища та поліпшення інвестиційного клімату: мінімізація адміністративних бар'єрів при започаткуванні нового бізнесу, зменшення податкового тиску на підприємців і забезпечення для них прозорих "правил гри", запровадження надійних механізмів забезпечення виконання контрактних зобов'язань, застосування ефективних процедур банкрутства, декриміналізація економічної діяльності;

- створення конкурентного середовища на внутрішньому ринку, радикальне поліпшення системи заходів проти зловживання монопольним становищем.

Досягненню цих цілей сприятиме повномасштабна імплементація УПС та реалізація пріоритетів, передбачених Програмою інтеграції України в ЄС ( n0001100-00 ).

3.2. Інтеграція України в європейський економічний і соціальний простір

Повномасштабна інтеграція України в європейський економічний та соціальний простір можлива лише за умови виведення національної економіки на траєкторію стійкого зростання через кардинальні структурні зміни та поглиблення курсу ринкових реформ, а також проведення активної і послідовної соціальної політики.

Реалізація цих завдань ускладнюється значним розривом у рівнях економічного та соціального розвитку України та держав - членів ЄС і навіть кандидатів на членство в ЄС з "першої хвилі розширення", а також істотними структурними невідповідностями і деформаціями української економіки. У цьому контексті привертає увагу таке:

- за даними статистичної бази Світового банку, рівень валового внутрішнього продукту на душу населення в Україні складає (при обрахуванні ВВП за паритетом купівельної спроможності валют) лише 15,4 % від середнього рівня ЄС, а порівняно з країнами-претендентами "першої хвилі" - 34,8 %;

- за індексом людського розвитку, який складається в рамках Програми розвитку ООН, Україна посідає 78 місце у світі з показником 0,744, тоді як країна з найнижчим його рівнем в ЄС - Португалія (з показником 0,864) - 28-е, а 12 з 15 країн входять до першої двадцятки, маючи показники індексу в діапазоні 0,903-0,928;

- за надто великої залежності української економіки від експорту (його частка у ВВП за даними Держкомстату в 1999 р. складала 52 %) показник експорту на душу населення складає лише 4,9 % від середнього рівня в ЄС і 18,1 % порівняно з країнами-претендентами "першої хвилі";

- за майже 9-відсоткової частки прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у валовому утворенні постійного капіталу в Україні (що виглядає цілком пристойним показником на фоні відповідного індикатора по ЄС - 15,3 %) рівень ПІІ на душу населення в Україні не перевищує 2,3 % від середнього показника в ЄС та 8 % - країн-претендентів "першої хвилі".

Україна має на сьогодні досить неоднозначні, суперечливі результати практично в усіх основних складових входження в єдиний економічний простір Євросоюзу - вільному русі товарів, послуг, капіталів і робочої сили.

Ринок товарів. Якщо у 1995 р., за інформацією Мінекономіки, експорт українських товарів у 15 країн - нинішніх членів ЄС складав всього 10,7 % від сукупного товарного експорту України, то у 2000 р. - вже 16,2 %; відповідні показники щодо імпорту становили 14,9 % і 20,6 %. Це наслідок посилення орієнтації на ЄС у зовнішньоекономічній політиці. Водночас взаємна торгівля країн - членів ЄС в 1999 р. становила 62,8 % від їх сукупної торгівлі. Отже, для України торгівля з ЄС ще не стала головним напрямом торгових потоків, що є одним із свідчень поки що невисокої результативності входження в економічний простір ЄС.

З 1998 р. намітилася тенденція певної стагнації експорту українських товарів в ЄС, що вплинуло на позитивну динаміку попередніх років. При цьому спостерігається надмірна концентрація експорту на двох країнах - членах ЄС - Німеччині та Італії. У 1999 р. на них припало 48 % товарного експорту України в ЄС, а у 2000 р. - 59 %. Присутність України на інших ринках (за винятком Австрії) є малопомітною. Щодо імпорту з ЄС, то він скоротився у 1997-1999 рр. на 29 % і лише в 2000 р. виявив ознаки певного зростання. Отже, загалом динаміка зовнішньої торгівлі України з країнами ЄС поки що лишається нестійкою і явно недостатньою для забезпечення прискореного входження в економічний простір Євросоюзу.

Незадовільна динаміка зовнішньої торгівлі України з ЄС - прямий наслідок нераціональної і малоперспективної структури українського експорту в країни Євросоюзу. У ньому домінують такі товарні групи, як неблагородні метали (особливо продукція чорної металургії, на яку в останні роки припадає 15,3-20,5 % сукупного експорту України в ЄС), текстиль та текстильні вироби, мінеральні та інші продукти, які загалом в 1998-2000 рр. забезпечували 58-64 % надходжень від поставок українських товарів на ринок ЄС. При цьому частка машин, устаткування, транспортних засобів і приладів складає всього 6,3-8,2 % з тенденцією до дальшого зниження. Очевидно, що така структура експортної торгівлі не вписується в пріоритети структурного розвитку Європейського Союзу і є несприятливою для прискореного входження України в його економічний простір.

Зовнішня торгівля товарами України та країн - членів ЄС за 1996-2000 рр., млн. дол. США

--------------------------------------------------------------------------------

| Експорт | Імпорт

|----------------------------------+----------------------------------

| 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000

--------------------------------------------------------------------------------

Всього 1596,4 1757,1 2119,3 2118,6 2354,4 2769,0 3379,3 3170,5 2398,9 2881,2

по ЄС

Австрія 101,5 107,7 135,2 139,8 163,6 175,5 224,7 193,8 133,4 185,1

Бельгія 78,3 83,2 86,0 188,6 106,5 124,8 152,7 138,5 100,9 134,7

Греція 96,9 80,4 85,9 75,0 48,1 59,6 64,8 34,1 54,5 38,5

Данія 6,6 8,0 37,3 23,0 24,7 67,7 98,1 75,9 59,4 68,2

Ірландія 64,4 29,9 82,3 250,3 27,2 52,5 48,1 37,3 53,7 25,7

Іспанія 90,2 117,5 131,3 105,8 162,9 57,0 85,1 80,3 60,6 100,2

Італія 344,6 395,0 550,2 459,4 638,9 341,8 400,4 408,6 276,5 346,0

Люксембург 0,2 3,6 4,1 3,0 1,4 10,9 2,5 4,7 2,2 8,9

Нідерланди 99,7 121,3 117,7 83,6 138,0 197,8 192,9 161,5 133,6 146,6

Німеччина 421,9 568,6 638,7 560,1 741,4 1068,7 1308,9 1263,6 942,9 1134,4

Португалія 11,3 16,3 16,1 13,4 20,1 2,9 3,9 3,5 4,0 7,7

Сполучене 135,9 87,4 108,0 108,4 137,6 201,5 232,4 204,7 143,6 202,8

Королівство Фінляндія 22,1 37,8 26,2 18,1 24,0 96,3 120,5 114,9 82,2 95,9

Франція 111,1 96,7 118,9 85,1 111,7 245,1 307,6 300,6 236,9 236,1

Швеція 11,7 3,7 7,4 5,0 8,3 66,9 136,7 148,9 114,5 150,4

Динаміка обсягів експорту та імпорту України у відносинах з ЄС

(млн. дол. США)

3500+ | ---

3000+ | | ---

| --- | | | |

2500+ | | | | | | ---

| | | | | | | --- | |

2000+ | | | | --| | --| | --| |

| |2| --|2| | | | | | | | | |

1500+ --| | | | | | |2| | | | | |2|

| | | | | | | | | | | |2| | | |

1000+ | | | |1| | |1| | |1| | |1| |

| |1| | | | | | | |-- | | | | | |

500+ | | |-- | | |-- | | | | | | |-- | | |--

| | | |3|4- | | |3|4- | | |3|4- | | |3|4- | | |3|4-

0 -----------------------------------------------------------

1996 1997 1998 1999 2000

1 - Експорт товарів

2 - Експорт послуг

3 - Імпорт товарів

4 - Імпорт послуг

Зовнішня торгівля послугами України та країн - членів ЄС за 1996-2000 рр., млн. дол. США

----------------------------------------------------------------------

| Експорт | Імпорт

|-----------------------------+-----------------------------

|1996 |1979 |1998 |1999 |2000 |1996 |1997 |1998 |1999 |2000

----------------------------------------------------------------------

Всього по 438,0 530,2 577,3 531,2 522,7 159,8 195,1 253,8 245,7 302,4

ЄС

Австрія 83,6 75,5 76,4 55,4 44,9 7,8 7,2 13,4 16,8 21,7

Бельгія 14,6 39,4 53,4 60,4 70,5 6,1 5,1 18,4 21,2 16,3

Греція 42,6 48,6 45,4 36,1 44,1 22,1 11,3 12,4 8,0 9,9

Данія 7,0 4,1 3,0 5,0 4,6 0,7 0,7 1,3 1,0 2,4

Ірландія 5,5 5,5 19,8 32,6 27,1 1,7 5,7 6,8 3,3 6,2

Іспанія 7,0 10,8 13,3 7,9 9,7 8,7 10,0 6,2 6,1 6,6

Італія 42,2 49,0 50,6 40,2 36,6 20,8 14,1 13,8 6,9 7,0

Люксембург 0,9 1,1 2,4 2,0 1,2 - 0,1 0,3 - 0,2

Нідерланди 29,8 29,1 24,6 21,4 18,5 4,1 7,5 15,7 23,7 23,5

Німеччина 88,1 118,5 130,0 99,9 105,0 33,1 60,8 61,8 58,1 68,7

Португалія 0,1 0,5 0,3 0,7 0,8 0,2 0,2 0,9 0,4 0,3

Сполучене 93,3 108,6 123,2 137,6 123,2 34,9 49,2 81,1 74,5 104,6

Королівство Фінляндія 2,6 7,0 3,5 3,3 1,8 2,4 4,5 4,2 5,7 2,1

Франція 19,4 28,1 29,6 26,3 25,7 15,1 14,6 10,3 12,7 12,1

Швеція 1,3 4,4 1,8 2,4 9,0 2,1 4,1 7,2 7,3 20,8

Ринок послуг. Частка ЄС в українському експорті послуг у 1995 р. складала 11,2 %, імпорті - 23,0 %. У 2000 р. ці показники склали відповідно 15,0 % та 22,2 %. В експорті послуг в регіон ЄС з 1999 р. спостерігається тенденція падіння обсягів, які до того досить швидко зростали: у 1999 р. - на 8 %, у 2000 р. - орієнтовно у межах 1,7 %. В імпорті з 1998 р. має місце стагнація з незначними коливаннями обсягів. Загалом такий стан є наслідком превалювання в структурі українського експорту транспортних послуг та обмеженості української присутності на найбільш динамічних сегментах ринку послуг - туристичних, інформаційних, інженерних, науково-технічних, фінансових, управлінських.

Структура експорту України в ЄС в 2000 р.

Неблагородні метали та вироби - 33,9 % Інші - 22,7 % Текстильна продукція - 16,6 % Хімічна продукція - 11,6 % Мінеральні продукти - 10,1 % Машини, устаткування - 5,1 % і механізми

Прямі іноземні інвестиції в Україну з країн - членів ЄС за 1994-2000 рр., млн. дол. США

-------------------------------------------------------------

| Обсяг прямих інвестицій станом на

|------------------------------------------------

|01.01.|01.01.|01.01.|01.01.|01.01.|01.01.|01.01.

| 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2001

-------------------------------------------------------------

Всього 220,4 397,4 550,3 809,15 1067,5 1190,8 1415,7 по ЄС

Австрія 8,2 16,4 21,5 44,8 77,9 87,9 126,3 Бельгія 5,7 24,9 9,5 17,2 17,2 22,4 23,3 Греція 4,1 4,8 11,8 14,7 25,7 25,9 25,3 Данія 0,7 3,7 4,9 6,0 13,8 17,9 10,9 Ірландія 14,2 25,2 31,5 42,5 61,5 56,2 94,0 Іспанія 12,2 13,6 14,2 16,7 17,9 18,4 29,1 Італія 14,6 19,2 31,4 51,5 60,4 69,9 72,3 Люксембург 0,4 1,0 1,7 7,0 4,8 6,1 10,7 Нідерланди 11,8 46,5 119,6 213,1 270,2 302,9 361,8 Німеччина 101,3 156,9 166,5 179,2 229,6 228,5 237,9 Португалія - 0,1 0,05 0,05 0,9 0,9 0,9 Сполучене 33,8 53,9 100,3 151,4 201,3 246,1 299,4 Королівство Фінляндія 0,3 0,8 1,7 6,0 8,5 9,2 8,9 Франція 9,6 11,3 13,6 18,1 18,6 33,7 40,9 Швеція 3,6 19,1 22,1 40,8 59,1 64,8 74,0

Ринок капіталу. Загальна динаміка прямих іноземних інвестицій з країн - членів ЄС в Україну виглядає останнім часом позитивною. Порівняно з початком 1995 р. їх загальний обсяг збільшився більш як у 6 разів і перевищив 1,4 млрд. дол. США. Найбільший інтерес інвестори з ЄС виявляють до харчової промисловості, внутрішньої торгівлі, машинобудування та металообробки. Проте темпи зростання прямих інвестицій залишаються нестабільними. Загалом регіон ЄС все ще зберігає за собою позицію провідного інвестора в економіку України, проте його частка досить стабільно зменшується: з 45,6 % від загального обсягу прямих інвестицій на початку 1995 р. до 36,6 % - на початок січня 2001 р.

Динаміка обсягів прямих інвестицій з країн - членів ЄС в Україну

млн. дол. США

1400 | х

1200 | х

1000 | х

800 | х

600 | х

400 | х

200 х 0 +------------------------------------------------------

1 січня 1 січня 1 січня 1 січня 1 січня 1 січня 1 січня 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001

Не найсильнішою складовою економічних відносин України з ЄС виглядає сфера експорту капіталу, без розвитку якого неможливо забезпечити проникнення та закріплення українських компаній на єдиному європейському ринку. Офіційно зареєстровані обсяги такого експорту мізерні - менше 3 млн. дол. США (3 % від загального офіційного обсягу інвестицій з України за кордон) і останнім часом навіть зменшуються. І це при тому, що мільярди доларів, за оцінками експертів, були нелегально вивезені за межі України, у т.ч. в країни ЄС.

Недостатність прямих інвестицій з ЄС в Україну зумовила підвищену її залежність від міжнародних кредитних ресурсів протягом майже всіх 90-х років. Проте останнім часом намітилася тенденція зменшення обсягів непогашеної заборгованості за кредитами ЄС як в абсолютному, так і відносному виразі.

Обсяги заборгованості України за кредитами, наданими Європейським Союзом та країнами - членами ЄС у 1994-2000 рр., млн. дол. США

---------------------------------------------------------------

Кредитори |01.01.|01.01.|01.01.|01.01.|01.01.|01.01.|01.09.

| 1995 | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000 | 2000

---------------------------------------------------------------

ЄС 0 110 241 352 333 345 306 Німеччина 645 670 597 463 492 348 324 Франція 6 - 35 32 37 36 34 Італія 9 - 13 329 66 57 57 Іспанія - - - 1 5 1 15 Всього ЄС 660 780 886 1177 933 787 736 Частка в 13,7 9,5 10,0 12,3 8,1 6,3 7,2 загальній сумі зовнішнього боргу, %

Серед держав-кредиторів з числа членів ЄС у цій сфері провідне місце належить Німеччині, на яку припадає 83,9 % від загальної суми наданих і 83 % - використаних Україною двосторонніх кредитних ліній з регіону Євросоюзу; на Італію відповідно - 6,8 % та 9,1 %, Францію - 6,7 % та 5,3 %, Іспанію - 2,6 % та 2,3 %.

Ринок робочої сили. Офіційна статистика реєструє мізерні переміщення робочої сили між Україною та Євросоюзом, причому переважна частина виїздів українських громадян на роботу у країни ЄС припадає на Грецію. Водночас неофіційна зайнятість українців за кордоном, за оцінками експертів, набагато вища. Більш того, є дані, що занижується й офіційна зайнятість українців за кордоном. Що ж стосується роботи громадян ЄС в Україні, то на кінець 2000 р. їх кількість становила 642 особи.

Привертають до себе увагу процеси поповнення ринку робочої сили за рахунок еміграції з України. При цьому найбільший міграційний потік з України в країни ЄС - 61,4 тис. осіб - протягом 1994-1999 рр. відбувся до Німеччини. Викликає занепокоєння те, що емігрує, як правило, кваліфікована робоча сила, фахівці вищої кваліфікації. Лише через активізацію комплексних внутрішніх реформ можна істотно зменшити масштаби цих небезпечних для України тенденцій.

Цьому має сприяти й ефективне використання технічної допомоги Євросоюзу в питаннях адаптації української економіки і соціальної сфери до стандартів ЄС. На жаль, останніми роками надання Україні цієї допомоги з боку як ЄС, так і країн - його членів скорочується, хоча у 2000 р. тут спостерігалися певні обнадійливі ознаки.

Обсяги міжнародної технічної допомоги, яка надійшла в Україну з країн - членів ЄС, млн. дол. США

--------------------------------------------

|1997 р.|1998 р.|1999 р.|2000 р.

|-------+-------+-------+-------

Всього по ЄС| 154,6 | 152,5 | 130,1 | 115,6

--------------------------------------------

Нідерланди 8,6 8,6 8,5 3,9 Німеччина 17,1 17,1 10,1 3,7 Сполучене 33,2 30,7 15,0 7,2 Королівство Франція 2,1 1,3 - - Швеція 2,6 2,5 2,9 5,8 Європейська 91,0 92,3 93,6 95,0 Комісія (TACIS)

Завданням інтеграції України в європейський економічний і соціальний простір відповідає більш широке й ефективне використання можливостей співробітництва у рамках міжнародних інституцій, передусім Світової організації торгівлі, Міжнародної організації праці, фінансових організацій тощо.

Для інтенсифікації процесу інтеграції в європейський економічний простір потрібно вирішити низку проблемних питань в економічних відносинах з ЄС.

Головною з них є взаємний доступ до ринків. У грудні 1999 р. Європейська Комісія привернула увагу України до 19 першочергових проблемних питань у торговельній сфері. У 2000 р. Україна забезпечила вирішення більшості з них, що було підтверджено європейською стороною.

Нині особлива увага в цій сфері приділяється стимулюванню виробництва автомобілів в Україні та експорту до ЄС металобрухту. Одночасно ініціюються заходи з запобігання виникненню спірних питань у майбутньому. Для цього постійно проводяться консультації з посадовими особами ЄС, представниками ділових кіл, зокрема Європейською асоціацією бізнесу. Прикладом такого позитивного співробітництва є контакти у фармацевтичній галузі та започаткування спільної роботи у справі захисту рослин.

Зі свого боку Україна порушила ряд важливих для неї питань перед країнами - членами ЄС. Сьогодні можна констатувати деякі зрушення в їх вирішенні.

Так, прийняттям Радою ЄС 9 жовтня 2000 р. відповідної постанови завершився переговорний процес стосовно вилучення України з переліку країн з неринковою економікою та поширення на імпорт з неї (у рамках антидемпінгових розслідувань ЄС) порядку визначення "нормальної вартості" згідно з правилами, які застосовуються щодо країн з ринковою економікою.

Важливою подією у відносинах України з ЄС стало підписання у грудні 2000 р. Угоди про торгівлю текстильною продукцією між Україною та Європейським Співтовариством на 2001-2004 рр. без кількісних обмежень. Для підтримки національного виробника та стимулювання розвитку експортного потенціалу України зараз вирішуються проблемні питання розширення квот на експорт української металопродукції.

Водночас слід зауважити, що перспективи полегшення режиму доступу українських експортерів на ринки ЄС значною мірою залежать від отримання Україною повноправного членства у Світовій організації торгівлі. Останнім часом Україна наблизилася до виконання умов вступу до СОТ, що є передумовою започаткування переговорів про подальшу лібералізацію торговельних відносин між Україною та ЄС, включаючи можливість укладення Угоди про вільну торгівлю. Однак питання вступу в СОТ вирішується надто повільно.

Серед актуальних напрямків полегшення доступу українських експортерів на ринки ЄС повинне бути розширення дії для України Загальної системи преференцій ЄС і скорочення застосування до неї різного роду обмежувальних процедур - квотування, ліцензування, антидемпінгових розслідувань.

У зв'язку з цим слід особливо наголосити на необхідності істотного прогресу у доступі України до європейського ринку високотехнологічної продукції. Характерним прикладом відсутності зрушень у цій сфері стала відмова ряду провідних країн - членів ЄС від українського вантажного літака АН-70, незважаючи на очевидні його переваги над європейським аналогом як за технічним рівнем, так і за ціною.

Вище відзначалося зростання "відпливу" в країни - члени ЄС українських вчених та кваліфікованих фахівців з найбільш перспективних галузей науки і техніки. Причому це відбувається за відсутності прийнятного доступу провідних українських наукових організацій до відповідних науково-технічних програм Євросоюзу. Звичайно, така асиметрія у відносинах не може влаштовувати Україну.

Справжнім випробуванням стратегічного партнерства, проголошеного Україною та ЄС, буде дальша політика ЄС у розбудові європейської газотранспортної мережі.

3.3. Розвиток відносин з ЄС у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва

Взаємне визнання інтересів у підтриманні миру, європейської і міжнародної стабільності та безпеки, формуванні нової архітектури безпеки в Європі зближують Україну та ЄС у пошуку спільних відповідей на нові виклики часу в цих сферах.

У зв'язку з цим надзвичайно важливого значення набуває регулярний політичний діалог між Україною та ЄС, що здійснюється на основі УПС. Його основними формами є щорічні саміти, засідання Ради з питань співробітництва, зустрічі Україна - Трійка ЄС на рівнях міністрів закордонних справ та політичних директорів, а також засідання Комітету з питань парламентського співробітництва.

Спільна стратегія ЄС щодо України помітно розширила та поглибила цей діалог.

За рішенням Політичного комітету ЄС, схваленим у січні 2000 р., Україні було надано, зокрема, право приєднання в односторонньому порядку до заяв від імені ЄС, що приймаються в рамках його Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП) або оголошуються в ОБСЄ. У липні 2000 р. Рада ЄС із загальних питань схвалила пропозицію щодо надання Україні можливості приєднання до спільних дій ЄС, а також вироблення Україною та ЄС спільних дій щодо третіх країн і регіонів.

У рамках реалізації "посиленого" політичного діалогу за Спільною стратегією ЄС щодо України було розширено можливості участі українських експертів у засіданнях робочих груп Ради ЄС з питань СЗБП, в т.ч. безпеки, ОБСЄ, експорту звичайних озброєнь, роззброєння та нерозповсюдження зброї масового знищення. Активне формування Спільної європейської політики в галузі безпеки та оборони (СЄПБО) ставить перед Україною ще одне важливе питання - визначення її ставлення до розвитку відносин з ЄС у сфері безпеки, військового та військово-технічного співробітництва.

Україна має певні напрацювання у діалозі і співробітництві із Західноєвропейським союзом (ЗЄС). Зокрема, було укладено такі важливі документи, як "Каталог сфер практичного співробітництва між Україною та ЗЄС" та "Співробітництво між Україною і ЗЄС у сфері далеких авіаційно-транспортних перевезень", які сьогодні безпосередньо стосуються формування ЄС, його Спільної європейської політики у галузі безпеки та оборони. Необхідно зберегти і розвинути далі вироблений у цій важливій сфері досвід.

Україна з розумінням ставиться до створення військових сил ЄС, а також сил та засобів швидкого реагування для врегулювання цивільних аспектів кризових ситуацій. З цієї точки зору заслуговує на особливу увагу визначення модальностей щодо можливої участі третіх заінтересованих країн у військових операціях з врегулювання кризових ситуацій під керівництвом ЄС.

У попередньому порядку Україна вже висловлювала свою заінтересованість у можливому залученні підрозділів своїх Збройних Сил, а також створених разом з іншими державами контингентів до європейських сил швидкого реагування, готова розглянути пропозиції щодо можливої їх участі у військових операціях під керівництвом ЄС з врегулювання кризових ситуацій.

Водночас ми вважаємо, що проведення будь-яких миротворчих операцій має здійснюватися за неухильного дотримання відповідних положень Статуту ООН ( 995_010 ). Це повністю стосується і військових операцій, які могли б проводитися у майбутньому під егідою ЄС.

На четвертому саміті Україна - ЄС у Парижі Україна внесла на розгляд ЄС конкретні пропозиції про зміцнення співробітництва у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва.

У концептуальному плані на етапі переходу від партнерства до асоційованого членства Україна пропонує вивести відносини у цій сфері на рівень особливого стратегічного партнерства з ЄС, певною мірою аналогічного особливому партнерству між нею і НАТО. Особливі відносини могли б розвиватися на основі реалізації трьох напрямів, які взаємно доповнюють один одного:

1) створення на основі УПС та на розвиток Спільної стратегії ЄС щодо України і Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу ( 615/98 ) Спеціального комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового і військово-технічного співробітництва.

2) поширення на Україну окремих елементів "посиленої стратегії на етапі приєднання" країн - кандидатів до ЄС, зокрема таких, що стосуються СЗБП;

3) укладення на основі ст. 24 Договору про Європейський Союз ( 994_029 ) окремої Угоди про співробітництво у галузі зовнішньої політики, безпеки, військового і військово-технічного співробітництва між Україною та ЄС.

3.4. Прикордонний та візовий режим. Співробітництво у боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом, нелегальною міграцією, незаконною торгівлею зброєю тощо

Одним з важливих аспектів європейської інтеграції України є співробітництво з ЄС у галузі юстиції та внутрішніх справ. У свою чергу Спільна стратегія ЄС щодо України визначає цю сферу співробітництва як одну з найважливіших.

Сьогодні цілком очевидно, що такі проблеми, як боротьба з нелегальною міграцією, відмиванням коштів, тероризмом, наркобізнесом, торгівлею людьми, а також митне співробітництво та правова допомога у кримінальних справах, можна успішно розв'язувати лише у тісній співпраці між усіма європейськими країнами.

Геополітичне розташування України зумовлює особливу актуальність для неї на нинішньому етапі проблеми нелегальної міграції. У зв'язку з цим першорядного значення набувають завершення організаційно-правового оформлення східних кордонів нашої держави, організація фінансування процедури депортації нелегальних мігрантів, створення пунктів їх збору та утримання, вдосконалення роботи державних органів, які здійснюють управління і контроль за міграційною ситуацією.

Не менш важливим є питання візової політики. Поширення на країни-кандидати принципів Шенгенських угод та запровадження ними щодо нашої держави візового режиму може значно ускладнити контакти України з цими країнами та процес її європейської інтеграції загалом.

Отже, потрібне продовження діалогу з ЄС, спільний пошук шляхів мінімізації негативних наслідків таких кроків. Зокрема, на першому етапі можна було б добиватися скасування віз для в'їзду до країн ЄС громадян України - власників дипломатичних та службових паспортів.

Актуальним є для України розвиток співпраці з ЄС у сфері боротьбу з відмиванням коштів, отриманих злочинним шляхом, протидії міжнародній організованій злочинності та корупції. Одним з першочергових заходів у цьому плані має стати ратифікація Україною Кримінальної та Цивільної конвенцій про боротьбу з корупцією, розроблених у рамках Ради Європи. Триває вивчення можливостей укладення з ЄС договору про співробітництво у сфері боротьби зі злочинністю.

Необхідно активізувати зусилля у створенні єдиного інформаційного поля боротьби з корупцією та легалізацією незаконно набутих коштів.

Результатом діяльності спільних органів Україна - ЄС стало прийняття рішення про порушення перед Європейською Комісією питання про створення окремих програм допомоги Україні у галузі юстиції та внутрішніх справ. Першочерговими у цьому контексті є надання Євросоюзом допомоги в облаштуванні державного кордону України; організація навчальних програм та інших заходів з метою підвищення кваліфікації представників органів прикордонного контролю України, включаючи питання міграційного та прикордонного контролю за умов Шенгенської зони; використання експертної допомоги для удосконалення системи прикордонного контролю з метою наближення до стандартів ЄС.

4. Національні механізми забезпечення європейського інтеграційного вектора розвитку України

4.1. Організаційне забезпечення процесу інтеграції в європейські економічні і політичні структури

Співробітництво з ЄС стає останнім часом дедалі важливішою складовою діяльності органів державної влади України. Для розбудови механізмів внутрішнього забезпечення інтеграції в ЄС Президентом України визначено сфери відповідальності центральних органів виконавчої влади за здійснення завдань, сформульованих у Стратегії інтеграції. Регулярно проводяться засідання Української частини Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС, на яких розглядається хід виконання УПС, затверджуються плани заходів для забезпечення реалізації Стратегії інтеграції України в ЄС ( 615/98 ), здійснюється моніторинг їх виконання.

У рамках сформованого механізму двостороннього діалогу відбуваються зустрічі на рівні передбачених УПС органів - Ради та Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС, Комітету з питань міжпарламентського співробітництва. У забезпеченні економічного співробітництва важлива роль у координації спільних дій сторін належить шести багатодисциплінарним підкомітетам Комітету з питань співробітництва.

У контексті організаційного забезпечення співпраці:

- забезпечено формування та реалізацію галузевих і регіональних програм співробітництва з ЄС;

- запроваджено механізм координації діяльності центральних органів виконавчої влади у сфері економічного та соціального співробітництва з ЄС;

- налагоджуються і розвиваються контакти між органами виконавчої влади України та відповідними генеральними директоратами Європейської Комісії.

Важливим напрямком забезпечення процесу інтеграції є підвищення кваліфікації державних службовців, які безпосередньо ним займаються, підготовка кваліфікованих економістів, юристів, політологів тощо, які володіють необхідними знаннями та європейськими мовами.

З цією метою застосовуються нові підходи до освітніх програм, сучасні навчальні технології, практика стажування та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади і місцевого самоврядування. У рамках Програми технічної допомоги ЄС Україні реалізуються програми мовної підготовки державних службовців та фахівців, а також заходи щодо розширення та підвищення якості вивчення мов країн ЄС у середніх та вищих навчальних закладах України.

Слід вказати і на наявність деяких недосконалостей в організації даного процесу.

Це, по-перше, недостатня координація у цій роботі, що потребує підвищення статусу і розширення повноважень урядових структур, на які її покладено.

По-друге, питання європейської інтеграції залишалися до останнього часу поза увагою українських парламентаріїв. Варто подумати над створенням спеціальної координуючої структури з питань європейської інтеграції у складі Верховної Ради.

По-третє, необхідно активізувати зусилля у створенні недержавних інститутів сприяння євроінтеграційним процесам, які взяли б на себе відповідальність за здійснення цього курсу на рівні громадських об'єднань та організацій, творчих спілок тощо.

По-четверте, курс на інтеграцію в ЄС все ще лишається прерогативою центру. Цього недостатньо для умов, коли проголошено тезу "Від Європи держав - до Європи регіонів". Тому акцент має бути перенесений на ширше залучення регіонів до формування та реалізації євроінтеграційної політики.

4.2. Законодавче забезпечення курсу на євроінтеграцію

Наближення законодавства України до законодавства ЄС є одним з основних завдань в реалізації курсу на інтеграцію України до Європейського Союзу. Уже започатковано активну роботу у цьому напрямку: створено Міжвідомчу координаційну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС, яка затвердила відповідну концепцію. Створено Центр перекладів актів європейського права, прийнято постанову Уряду "Про порядок опрацювання актів Кабінету Міністрів України, а також проектів законів України і актів Президента України, що подаються Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України і Президентові України, з урахуванням основних положень законодавства ЄС" ( 1236-99-п ). Для реалізації цього завдання важливе значення матиме прийняття Постанови Верховної Ради України "Про програму гармонізації законодавства України до законодавства ЄС".

Для об'єднання зусиль Верховної Ради, Уряду та Адміністрації Президента України на цьому важливому напрямку створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Це створило реальний механізм забезпечення врахування положень європейського законодавства при доопрацюванні проектів Податкового, Митного, Цивільного, Антимонопольного кодексів та інших документів, що регулюють правові відносини у сфері інтелектуальної власності, інвестицій, фінансових послуг, стандартизації та сертифікації, охорони праці, захисту прав споживачів, боротьби з організованою злочинністю та нелегальною міграцією.

Водночас у згаданій сфері залишаються невирішені проблеми. Передусім є нагальна необхідність запровадження такого порядку, який унеможливлював би прийняття нормативно-правових актів без урахування законодавства ЄС.

Водночас наближення українського законодавства до нормативних стандартів ЄС не повинно розглядатися як просте механічне перенесення європейських норм. Ідеться про творче впровадження принципів європейського регулювання з урахуванням досягнутого в Україні ступеня зрілості суспільно-економічних відносин та специфіки національного менталітету українського народу.

Виходячи з цього, ефективним інструментом наближення законодавства України до норм ЄС має стати міжпарламентський діалог з Євросоюзом та країнами - його членами, запозичення українськими парламентаріями законотворчого досвіду європейських колег.

4.3. Фінансове забезпечення адаптації України до європейських економічних, соціальних і правових стандартів

Стабільний розвиток відносин Україна-ЄС та виконання взятих Україною зобов'язань значною мірою залежить від адекватного фінансування заходів з інтеграції України до ЄС, як це і передбачено Стратегією ( 615/98 ) та Програмою інтеграції ( n0001100-00 ). Очевидно, що без виділення з державного бюджету відповідних коштів неможливо буде не тільки забезпечити виконання УПС, зокрема у сфері адаптації законодавства, а й залучити додаткові ресурси на ці цілі за рахунок технічної допомоги ЄС або окремих країн-донорів.

Розраховуючи видатки державного бюджету, необхідно використовувати досвід держав - асоційованих членів ЄС, де виконання інтеграційних заходів забезпечується цільовим фінансуванням за рахунок коштів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, передбачених у державних бюджетах. Тільки на заходи інституційного плану у цих країнах виділяють по 3-4 % державного бюджету.

Водночас слід виходити з того, що фінансове забезпечення адаптації України до європейських економічних, соціальних і правових стандартів за нинішньої ситуації є досить складним завданням. За обмежених фінансових можливостей державного бюджету слід використовувати всі можливі джерела фінансування, у т.ч. кошти місцевих бюджетів та позабюджетних фондів, залучати (з відповідним заохоченням) і кошти вітчизняних інвесторів та бізнесових структур.

При цьому слід також повною мірою використати зобов'язання Європейського Союзу, задекларовані в УПС та Спільній стратегії ЄС щодо України, у частині надання нашій державі відповідної фінансової підтримки та технічної допомоги. Програма технічної допомоги ЄС Україні у 2001-2003 рр. з щорічним бюджетом понад 50 млн. євро буде зосереджуватися на вирішенні таких питань, як розбудова громадянського суспільства, імплементація УПС, розвиток малого та середнього бізнесу, продовження реформи енергетичного сектора, навчання та освіта, охорона здоров'я тощо. У рамках Міждержавної програми та Програми прикордонного співробітництва співпраця зосереджуватиметься на розбудові інфраструктури (енергетичної, транспортної та телекомунікаційної мережі, а також пунктів перетину кордонів) та вжитті комплексних заходів у сфері охорони навколишнього середовища.

Саме тому при проведенні дальших переговорів щодо змісту Програми технічної допомоги ЄС необхідно наполегливіше ставити питання про реалізацію нових проектів, спрямованих на наближення законодавства України до стандартів ЄС.

4.4. Інформаційне забезпечення процесу інтеграції в європейські структури та формування загальнонаціональної підтримки цього процесу

Загальнонаціональна підтримка курсу інтеграції України до ЄС, усвідомлення суспільством його стратегічного значення можливі лише за умови консолідації зусиль усіх органів державної влади та місцевого самоврядування, демократично орієнтованих політичних сил, засобів масової інформації, освітніх та культурних інституцій, підприємницьких кіл.

У цьому контексті особливої важливості набуває проведення широкомасштабної роз'яснювальної роботи, зокрема розробка та реалізація державної програми інформування громадськості про ситуацію в ЄС, проблеми і здобутки України на шляху європейської інтеграції. Крім усього іншого, потрібна орієнтація засобів масової інформації на висвітлення розвитку відносин між Україною та ЄС, широке і всебічне роз'яснення значення європейського вибору України, забезпечення неупередженого сприйняття громадянами європейської інтеграції, а також регулярного інформування про політичні, економічні та соціальні процеси, що відбуваються у країнах ЄС. Особлива увага має приділятися роботі з регіональними ЗМІ, які справляють вирішальний вплив на формування громадської думки на місцях.

З реалізацією проекту трансляції в Україні інформаційних програм "Євроньюз" населення нашої держави матиме можливість отримувати безпосередньо оперативну інформацію про події у країнах Євросоюзу. Перспективним у зв'язку з цим здається і створення в Україні Європейського інформаційного центру.

З іншого боку, обов'язково повинен бути зворотний зв'язок, тобто активна присутність України в європейському інформаційному просторі з метою формування в Європі позитивного ставлення до її євроінтеграційного курсу.

Важливою складовою цієї роботи є адаптація до європейських стандартів законодавства України з питань, що стосуються інформаційного простору.

Необхідна умова забезпечення громадської підтримки євроінтеграційного курсу - встановлення постійних контактів між журналістськими, бізнесовими, культурними, науковими колами України і держав Євросоюзу та країн-кандидатів, організація візитів, стажувань та обмінів.

Висновки і пропозиції

Аналіз розвитку відносин України з Європейським Союзом дає підстави для таких висновків:

1. Стратегія інтеграції України в структури Європейського Союзу ( 615/98 ) відповідає життєво важливим інтересам українського народу. Вона залишатиметься пріоритетним напрямом зовнішньополітичного курсу України, визначальним чинником її міжнародної діяльності на тривалу перспективу. На можливості і темпи інтеграції України в ЄС істотним чином впливатиме триваючий процес розширення Євросоюзу та його внутрішньої інституційної реформи.

2. Процес розширення ЄС оцінюється як позитивний для України фактор, що сприятиме розширенню можливостей її співробітництва з Євросоюзом. Водночас у певному сенсі він означатиме для України і небажані зміни в характері її співробітництва з нинішніми країнами-кандидатами в торговельно-економічній, військово-технічній, транспортній, гуманітарній, міграційній сферах. Мінімізація зазначених наслідків є одним з найважливіших завдань у діалозі з ЄС на найближчу перспективу.

3. Успіх курсу України на європейську інтеграцію залежить насамперед від того, наскільки реалістичними, послідовними і ефективними будуть кроки по його реалізації. Це посилює значущість практичних заходів, спрямованих на створення надійної і стабільної основи для поступової, еволюційної інтеграції України до Євросоюзу як рівноправного і конкурентоспроможного члена. Намагання обійти визначені для країн-кандидатів умови або отримати певні послаблення в їх забезпеченні слід розглядати як контрпродуктивні. Це може не лише скомпрометувати мету, яку ми ставимо перед собою, а й завдати серйозної шкоди економіці України.

4. На нинішньому етапі досягнення якісних змін у відносинах між Україною і ЄС залежить від рішучості і спроможності здійснити глибокі економічні, політичні і правові реформи, співвіднесені із завданнями досягнення відповідності копенгагенським критеріям членства в ЄС. Це головна передумова для істотного прискорення темпів розвитку і модернізації економіки країни та її суспільно-політичної системи, скорочення відставання від країн - членів ЄС за рівнями економічного та соціального розвитку та потенціалом участі у міжнародному поділі праці.

5. Прискорити створення передумов для ефективної інтеграції економіки України в структури ЄС можна шляхом концентрації ресурсів на тих ділянках економічної структури, які визначають майбутнє світової економіки і дають змогу забезпечувати не лише скорочення зазначеного відставання, а й випереджаючий розвиток. Така політика має орієнтуватися передусім на створення інституцій, що сприяють генерації та розповсюдженню інновацій, формуванню визначального фактору конкурентоспроможності в сучасній світовій економіці - людського капіталу, на створення рівноправних умов для підвищення конкурентоспроможності українських компаній у відкритому конкурентному середовищі.

До невідкладних завдань належить забезпечення прискореного розвитку передусім в ряді профільних науко- і техноємних галузей, які вже сьогодні демонструють досить високий технологічний рівень і здатність до міжнародної конкуренції, а отже і готовність стати "локомотивами" високотехнологічного зростання.

6. Завдання інтеграції в Європейський Союз об'єктивно потребує від Верховної Ради енергійних кроків у впровадженні ефективно діючих демократичних процедур, інститутів громадянського суспільства, гарантій свободи особистості і свободи слова. Йдеться про підвищення якості законів, забезпечення більшої стабільності і прозорості законодавства, наближення його до європейських правових стандартів. Не менше значення має і радикальне удосконалення практики застосування законодавства.

7. У контексті зміцнення інституційної основи відносин Україна - ЄС пріоритетним завданням виступає імплементація Угоди про партнерство і співробітництво ( 998_012 ), а також Стратегії ( 615/98 ) та Програми інтеграції України до Євросоюзу ( n0001100-00 ). Необхідно активізувати зусилля, спрямовані на вступ України до СОТ на прийнятних для неї умовах.

8. Потребують уважного аналізу процеси інтеграції в ЄС країн першої хвилі розширення. Ми маємо вчитися на їх успіхах і робити правильні висновки з їхніх помилок. Необхідно також уважно відслідковувати тенденції розвитку та інституційного реформування Євросоюзу, пропускаючи крізь призму національних інтересів такі з них, як посилення наднаціональних органів, делегування їм частини державного суверенітету.

З метою прискорення розвитку та якісного піднесення рівня відносин між Україною та Європейським Союзом необхідно реалізувати на практиці комплекс заходів невідкладного та перспективного порядку.

До невідкладних заходів відносяться:

- проведення між Україною та ЄС переговорів з питань можливого уточнення і доповнення положень чинної Угоди про партнерство і співробітництво ( 998_012 ), у т.ч. з метою мінімізації можливих негативних наслідків для України нинішнього етапу розширення Євросоюзу;

- започаткування переговорів щодо лібералізації торгівлі з ЄС у тих секторах, які становлять стратегічний інтерес для України, і полегшення доступу українських експортерів на ринки ЄС (включаючи розширення для України дії Загальної системи преференцій ЄС, режиму її доступу до європейського ринку високотехнологічної продукції, доступу українських наукових організацій до відповідних науково-технічних програм Євросоюзу та регулювання умов працевлаштування українських вчених і кваліфікованих фахівців в країнах - членах ЄС);

- вивчення можливостей укладення з ЄС угоди про співробітництво в галузі зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва, а також договору про співробітництво у сфері боротьби зі злочинністю;

- удосконалення механізму державного управління процесом інтеграції України в ЄС; з цією метою в рамках проведення адміністративної реформи підвищити статус і повноваження структур Уряду, які відповідають за координацію діяльності органів державної виконавчої влади в цій сфері, запровадивши посаду міністра з питань європейської інтеграції;

- розгляд можливостей створення в рамках Верховної Ради України спеціальної координуючої структури з питань наближення українського законодавства до європейських правових норм;

- розширення соціальної і політичної бази підтримки євроінтеграційного курсу України за рахунок створення недержавних інститутів на рівні громадських об'єднань, творчих спілок; розробка механізмів активнішого залучення регіонів України до формування і реалізації євроінтеграційної політики, цільового фінансування інтеграційних заходів за рахунок коштів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, передбачених у державних бюджетах, а також порядку залучення на вказані цілі коштів місцевих бюджетів та позабюджетних фондів, вітчизняних підприємців.

Пропозиції до перспективних заходів:

- опрацювати у першому півріччі 2001 р. програму дій, спрямованих на отримання Україною у середньостроковій перспективі статусу асоційованого члена ЄС;

- розробити узгоджені з Євросоюзом заходи, які має здійснити Україна для формування умов для створення зони вільної торгівлі з ЄС;

- здійснити комплекс заходів щодо поетапного наближення законодавства України до законодавства ЄС, забезпечення виконання законодавчих актів;

- вивести відносини з ЄС у сфері зовнішньої політики, безпеки, військового та військово-технічного співробітництва на рівень особливого стратегічного партнерства.

Євроінтеграційний курс є невід'ємною складовою демократичних та економічних реформ, які відбуваються в нашій державі. У свою чергу результативність цих перетворень безпосередньо пов'язана з реалізацією європейського вибору України. Усвідомлення цього взаємозв'язку має стати для українського суспільства потужним консолідуючим фактором, стимулом для активного і динамічного поступу обраним шляхом.

Україна і міжнародні фінансові інституції (МФІ)

Трансформаційні процеси в Україні супроводжувалися глибокою економічною кризою. У зв'язку з цим різко загострилися питання ресурсного забезпечення економічного розвитку, особливо його фінансової складової. Розбалансованість фінансової системи, платіжна криза, спричинена насамперед переходом до світових цін на енергоносії, відсутність необхідних внутрішніх нагромаджень об'єктивно обумовили потребу в зовнішніх коштах для відновлення господарської рівноваги, забезпечення сталого економічного зростання.

Серед зовнішніх фінансових джерел найбільший потенціал мають міжнародні фінансові інституції - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР). Порівняно низька вартість запозичень, які вони надають, значущість їхніх оцінок та дій для інших потенційних кредиторів та інвесторів спонукають на даному етапі до тісної співпраці України з цими установами на загальноприйнятих принципах міжнародного права.

У період післякризового розвитку, коли стадію входження нашої держави в міжнародну фінансову систему можна вважати завершеною, потрібне вдосконалення механізмів такого співробітництва. В їх основі мають залишатися національні економічні інтереси, потреби дальшої ринкової трансформації, соціальні пріоритети.

Ініціатором удосконалення цих взаємовідносин має бути українська сторона, що ставить перед Урядом вимогу чітко окреслити та обгрунтувати не лише оптимальні потреби у зовнішніх запозиченнях, а й пріоритетні сфери та необхідні умови ефективного їх використання.

При цьому слід мати на увазі і те, що співпраця, насамперед з Міжнародним валютним фондом, розглядається світовою фінансовою спільнотою як фактор довіри, підтвердження кредитоспроможності держави. Водночас не можна допустити, щоб стосунки з міжнародними фінансовими інституціями звелися до дріб'язкової опіки з їхнього боку. Головне - забезпечувати розв'язання за допомогою одержаних кредитів проблем стратегічного порядку. Що стосується визначення механізмів та інструментарію стратегії і тактики економічних перетворень, то це теж прерогатива української сторони.

Практика використання Урядом та НБУ запозичених коштів має бути максимально прозорою. Ситуація, що склалася у 1997-1998 рр., коли невиважена фінансова політика призвела до фактичної втрати валютних резервів НБУ, засвідчує, що у цій справі ще залишається багато недоліків, організаційно невідпрацьованих питань. Це зобов'язує Кабінет Міністрів і Національний банк прискорити обгрунтування оптимального алгоритму взаємовідносин з міжнародними фінансовими інституціями та практичних дій у сфері державних запозичень.

1. Підсумки співпраці України з міжнародними фінансовими інституціями (1992-2000 роки)

З приєднанням України у 1992 р. до найвпливовіших міжнародних фінансових інституцій - МВФ і Світового банку та провідної регіональної фінансової установи - ЄБРР розпочато інтеграцію у світову фінансову систему.

Взаємовідносини України з кредиторами на зовнішньому фінансовому ринку

(млн. дол. США)

--------------------------------------------------------------------

| Фінансові | |------------------------| Між- |Комер-

| відносин | |Разом |-----------------| позики |позики

--------------------------------------------------------------------

1992 Заборгованість 396 0 0 0 0 396 0

1993 Отримано 3328 0 0 0 0 3328 0 Погашено 100 0 0 0 0 100 0

Заборгованість 3624 0 0 0 0 3624 0

1994 Отримано 1466,6 423,6 326,6 102 4 1037 0 Погашено 310 0 0 0 0 310 0

Заборгованість 4780,6 429,6 323,6 102 4 4351 0

1995 Отримано 3383,7 1436,7 1022,7 401 13 305 1642 Погашено 519 0 0 0 0 319 200

Заборгованість 7645,3 1866,3 1346,3 503 17 4337 1442

1996 Отримано 1510,7 1116,7 695,7 402 19 394 0 Погашено 806 1 0 0 1 606 199

Заборгованість 8350 2982 2042 905 35 4125 1243

1997 Отримано 1530 610 269 309 32 291 629 Погашено 784 1 0 0 1 659 124

Заборгованість 9096 3591 2311 1214 66 3757 1748

1998 Отримано 3174,8 797,8 365,8 386 46 325 2052 Погашено 1332,4 103,4 100,4 1 2 549 680

Заборгованість 10938,4 4285,4 2576,4 1599 110 3533 3120

1999 Отримано 2541,6 1037,6 605,6 422 10 1215 289 Погашено 1370,3 538,3 528,3 1 9 418 414

Заборгованість 12109,7 4784,7 2653,7 2020 111 4330 2995

2000 Отримано 2552,6 366,1 246,7 105,2 14,2 26,5 2160 Погашено 4568,6 874,6 835,2 28,2 11,2 1144 2550

Заборгованість 10093,7 4276,2 2065,2 2097 114 3212,5 2605

Взаємовідносини з МВФ. У співпраці України з Міжнародним валютним фондом можна виділити три етапи.

Перший етап (1994-1995 рр.) характеризується наданням МВФ кредитів за програмою системної трансформаційної позики (STF) в сумі 742 млн. дол. для підтримки платіжного балансу України. Труднощі з ним виникли внаслідок загострення економічної кризи та змін у структурі і цінових умовах зовнішньої торгівлі, основною з яких став перехід до світових цін на енергоносії.

На другому етапі (1995-1998 рр.) було реалізовано три програми "Стенд-бай", затверджені в обсязі 2185,5 млн. дол. Ці кредити призначалися для підтримки курсу національної валюти і фінансування дефіциту платіжного балансу України. Завдяки реалізації двох перших програм наша держава отримала доступ на світові ринки капіталу, а за третьою в серпні 1997 р. було відкрито кредитну лінію терміном на один рік на загальну суму 542 млн. дол. Україна отримала лише 242,2 млн. дол., оскільки у березні 1998 р. МВФ відмовив у наданні чергових траншів через порушення Урядом окремих показників Меморандуму економічної політики, зокрема дефіциту державного бюджету.

Основною проблемою цього періоду стала фінансова криза у вересні 1998 р. Надання МВФ своєчасної допомоги Україні дозволило здійснити поступову девальвацію гривні й уникнути її обвалу з непередбачуваними для банківської системи наслідками. Разом з тим у політиці Уряду та НБУ щодо підтримки стабільності національної грошової одиниці були суттєві протиріччя. Її штучно завищений обмінний курс підтримувався надвисокими відсотковими ставками за державними цінними паперами для масштабного залучення іноземного капіталу на ринок ОВДП. Під тиском короткотермінових завдань Уряд не враховував можливих наслідків поспішної лібералізації ринку капіталів для портфельних інвесторів. У II півріччі 1997 р. напрям руху іноземного капіталу, спекулятивного за своєю сутністю, змінився на зворотний під впливом подій на міжнародних ринках. Компенсаційним джерелом фінансування його відпливу стали валютні резерви НБУ, рівень яких за 1998 р. зменшився майже на 2 млрд. дол. (з 2,34 млрд. дол. на кінець 1997 р. до 0,76 млрд. дол. на кінець 1998 р.).

Третій етап (1998-2001 рр.) розпочався з вересня 1998 р. запровадженням трирічної Програми розширеного фінансування (EFF), якою передбачено надання позики загальною сумою 2,226 млрд. дол. Головна її мета - сприяння макроекономічній стабілізації в Україні і виходу на позитивну економічну динаміку, забезпечення протягом 2001-2005 рр. щорічних темпів зростання реального ВВП на рівні не менше 4-5 %. На 1 січня 2001 р. у рамках цієї програми отримано понад 1 млрд. дол., які пішли на поповнення валютних резервів НБУ. За період співпраці з МВФ наша держава отримала від нього кредитів на загальну суму 3,5 млрд. дол.

Фінансування України у рамках кредитних угод з Міжнародним валютним фондом

(млн. дол. США)

-------------------------------------------------------

| Затверджено | Фактично

|-------------------------------|отримано *

Роки | | з них |

|Всього|------------------------|

| | STF |Stand-by| EFF |

-------------------------------------------------------

1994 371,0 371,0 323,6 1995 1150,6 371,0 779,6 1022,7 1996 865,9 865,9 695,7 1997 206,0 206,0 269,0 1998 591,0 334,0 257,0 365,8 1999 184,0 184,0 605,6 2000 0,0 246,7

-------------------------------------------------------

Разом 3368,5 742,0 2185,5 441,0 3 529,1

_______________ * Наведені дані базуються на діючому курсі дол. США до Спеціальних прав запозичення (СПЗ).

Взаємовідносини зі Світовим банком. Цей напрям співпраці України з міжнародними фінансовими організаціями є основним джерелом інвестиційного фінансування. Від Світового банку вона отримує системні позики та інвестиційні кредити.

Системні позики надаються під реформування окремих секторів економіки із спрямуванням їх траншами безпосередньо до державного бюджету України. Ці кошти можуть використовуватися на фінансування його дефіциту та підтримку платіжного балансу.

Протягом 1994-1999 рр. на покриття дефіциту бюджету було залучено кошти системних позик Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР), що є головною установою в групі Світового банку, в сумі 1,8 млрд. дол. Це забезпечило певні позитивні результати у розвитку ринкової інфраструктури, зокрема банківської системи.

Водночас фінансування бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх запозичень є фактичним їх "проїданням", невиправданим і невигідним з точки зору перспектив національної економіки. На противагу цій практиці необхідно ширше залучати інвестиційні кредити Світового банку. З 1993 р. за рахунок його позик в Україні реалізуються 16 проектів на загальну суму близько 2,9 млрд. дол. та 15 млн. німецьких марок. Крім того, у проектному портфелі СБ перебуває 18 інвестиційних і по два гарантійних та грантових проекти. Сума позик за ними складає 1065,8 млн. дол.

Співробітництво України з СБ пройшло у своєму розвитку три етапи.

На перший з них (1992 - грудень 1994 рр.) припадають переважно ознайомчі та дослідні місії СБ, результатами яких стали звіти про економічну та соціальну ситуацію в Україні і запровадження першого інвестиційного проекту обсягом близько 17 млн. дол.

Другий етап (кінець 1994-1997 рр.) охоплює підготовку та реалізацію СБ системних проектів, спрямованих на реформування окремих секторів економіки та соціальної сфери. Ці кошти використано для удосконалення пенсійної системи, здійснення адміністративної реформи, управління державними ресурсами. Одночасно поповнювався інвестиційний портфель СБ, зокрема проектами модернізації шляхової інфраструктури, систем тепло- і водопостачання тощо.

Третій етап (1998-2000 рр.) характеризується як збільшенням обсягів кредитування з боку СБ, так і початком погашення заборгованості, що виникла.

Інвестиційна програма на цьому етапі здійснювалася більш стримано. З інвестиційного портфеля було вилучено ряд проектів, що стосувалися високих технологій (наприклад, продовження проекту "Морський старт"), фінансових послуг, модернізації систем водо- і теплопостачання в окремих регіонах.

Такий підхід став наслідком не лише неефективного використання можливостей співпраці українською стороною, а й змін у політиці підтримки Світовим банком енергетики, комунального господарства, транспорту. Дані сфери цікавлять його лише у контексті боротьби з бідністю та охорони навколишнього середовища.

У вересні 2000 р. затверджена нова Стратегія співпраці СБ з Україною. Вона передбачає кредитну підтримку нашої держави залежно від практичних результатів, передбачених Програмною системною позикою (ПСП) - головним трирічним системним інструментом реалізації Стратегії.

Загалом за весь час співпраці з СБ Україна отримала понад 2,1 млрд. дол.

Фінансування економіки України Світовим банком

(млн. дол. США)

------------------------------------------------------------------

| | Системні позики | Інвестиційні кредити

Роки | Всього |--------------------+----------------------

------------------------------------------------------------------

1994 102,0 100,0 98,0 2,0 2,0 1995 401,0 395,0 98,5 6,0 1,5 1996 402,0 400,7 99,7 1,3 0,3 1997 309,0 200,0 64,7 109,0 35,3 1998 386,0 340,0 88,1 46,0 11,9 1999 422,0 355,0 84,1 67,0 15,9 2000 105,2 70,0 66,5 35,2 33,5

------------------------------------------------------------------

Разом 127,2 1860,7 87,5 266,5 12,5

Надалі Урядові було б доцільно активніше розвивати взаємодію і з іншими організаціями групи Світового банку (Міжнародною фінансовою корпорацією, Міжнародною асоціацією розвитку, Багатостороннім агентством гарантування інвестицій).

Взаємовідносини з ЄБРР. Європейський банк реконструкції і розвитку здійснює зовнішнє пряме та спільне фінансування інвестиційних проектів. На відміну від інших міжнародних фінансових інституцій, він зосереджується насамперед на кредитуванні приватного сектору та об'єктів ключової інфраструктури.

За останній період увагу ЄБРР зосереджено на пріоритетних напрямах розвитку в Україні малого та середнього бізнесу (17 % від загального портфеля проектів), банківсько-фінансової системи (5 %), енергетичного сектору (27 %), енергозбереження (3 %), транспортної інфраструктури (11 %), телекомунікацій (9 %), систем водопостачання (3 %), агропромислового комплексу (17 %), готельної інфраструктури (1 %).

У 1999 році Україна вийшла за обсягами нових проектів на перше місце серед клієнтів банку, а їх частка у загальному портфелі ЄБРР перевищила 7 % (попереду тільки Росія, Румунія та Польща).

Слід враховувати й таке: хоча ЄБРР загалом координує свою діяльність з МВФ та Світовим банком, фінансування ним проектів в Україні протягом 1999-2000 рр. не лише не припинялося, а й набувало нової динаміки. Обсяг його нових кредитних проектів, затверджених Радою директорів, склав торік 465 млн. дол. Серед восьми затверджених проектів були: ядерні блоки X2-P4 (215 млн. дол.), закупівля органічного палива (100 млн. дол.), модернізація автомагістралі Київ - Чоп (65 млн. дол.), програма кредитної підтримки експортних підприємств (50 млн. дол.). Як важливий крок у поліпшенні співпраці з ЄБРР слід розглядати проект заснування в Україні Банку мікрокредитування, що сприятиме розвитку підприємницької ініціативи та підвищенню зайнятості населення.

У вересні 2000 р. Радою директорів ЄБРР прийнято нову стратегію діяльності в Україні на період до 2002 р. Головна її особливість - у спрямованості на підтримку економічних та структурних реформ у найбільш важливих секторах української економіки.

Використання коштів, запозичених від міжнародних фінансових інституцій. Цільове призначення зовнішніх запозичень обумовлюється як поточними потребами економіки і соціальної політики, так і стратегічними пріоритетами розбудови господарського простору України.

Як видно з наведеної схеми, в структурі зовнішніх запозичень певною мірою переважає інвестиційне фінансування. Водночас механізм використання системних позик СБ, що склали майже 90 % отриманих від нього кредитів, не забезпечує повну реалізацію інвестиційного призначення запозичень. Знеособлення цих коштів у бюджеті не дає можливості відслідковувати цільове та ефективне їх використання.

Напрями використання коштів, отриманих від міжнародних фінансових організацій за призначенням

Фінансування бюджету - 51 % Підтримка національної валюти - 45 % Інвестиційні проекти - 4 %

Невиправданою є і порівняно висока (45 %) частка використання запозичених коштів для підтримки національної валюти (3,5 млрд. дол.). Це надто висока ціна для національної економіки, яка засвідчує недостатню ефективність грошово-кредитної політики Національного банку України у попередній період. Стабільність гривні повинна забезпечуватися іншими (внутрішніми) монетарними інструментами. У цьому переконує досвід роботи НБУ у 2000 р., коли відносна, у т.ч. валютна, стабільність гривні забезпечувалася за відсутності кредитів МВФ при одночасних виплатах кредиторам за зовнішнім державним боргом.

Міжнародна технічна допомога (МТД). Важливим напрямом співпраці з міжнародними фінансовими інституціями є технічна допомога. Вона надається цими установами та розвиненими країнами, відчутно підтримуючи Україну в ринковому трансформуванні економіки. З 1992 р. у нашій державі реалізовано проектів такої допомоги більш як на 4 млрд. дол.

В останні роки зберігається стійка тенденція зростання загального обсягу міжнародної технічної допомоги. За даними Міністерства економіки України, у 1999 р. він склав 407,7 млн. дол., у 2000 р. - 413,62 млн., а за прогнозом на 2001 р. має досягти 461 млн. дол. Найбільш масштабними були проекти з ядерної безпеки, реструктуризації енергетичного сектору, розробки програм енергоефективності та енергозбереження, поглиблення реформ в аграрному комплексі, поліпшення якості медичних послуг.

Задекларовані цілі програм і проектів цієї допомоги в Україні включають у себе розвиток та удосконалення приватизаційних процесів, післяприватизаційну підтримку підприємств, створення базової ринкової інфраструктури, проведення структурних реформ, прискорення інтеграційних процесів, вирішення соціальних та екологічних проблем.

Діапазон досить широкий, але декларації не завжди відповідають реаліям. У багатьох випадках за реалізацією проектів стоїть високооплачуване працевлаштування зарубіжних експертів та прибуткові замовлення на зарубіжне устаткування.

В останні роки Уряд робив спроби координації технічної допомоги, зокрема через запровадження обов'язкової державної реєстрації її проектів, акредитації іноземних організацій - виконавців цих проектів. Але досягти бажаної прозорості та ефективності не вдалося. Тому на сучасному етапі, коли надання міжнародної технічної допомоги нерідко використовується як засіб політичного тиску на Україну, надзвичайно важливо удосконалювати механізми її отримання та використання.

З цієї точки зору необхідно організувати пов'язану з нею інформаційно-роз'яснювальну роботу як серед фахівців, так і широких верств населення. Назріла потреба прийняти на державному рівні рішення про забезпечення єдиної та ефективної системи координації міжнародної технічної допомоги. Для цього пропонується запровадити інститут Національного координатора міжнародної технічної допомоги з достатньо широким колом прав та повноважень.

Необхідність та доцільність цього підтверджується міжнародним досвідом. У більшості країн світу є окремі, спеціально уповноважені організаційні структури (урядові агентства або департаменти, підпорядковані, як правило, міністерству закордонних справ, а в окремих випадках - міністерству з економічних питань), а також офіційно визначені координатори допомоги.

Вирішення цих питань - справа невідкладна. Уряд має прийняти відповідні рішення вже у першому півріччі 2001 р.

2. Напрями поглиблення та оптимізації співробітництва України з міжнародними фінансовими інституціями

Празька (2000 р.) сесія МВФ та СБ визначила зміну пріоритетів міжнародних фінансових інституцій стосовно країн з перехідною економікою, у т.ч. України. Відповідно на перший план вийшли питання економічної ефективності співробітництва та якості використання країнами-позичальниками отриманих кредитів.

Такі кредити певною мірою сприяли стабілізації фінансової ситуації в Україні та виведенню її економіки з кризового стану. Але рівень цього впливу не варто переоцінювати. Тим більше, що одержані кредити використовувалися Урядом та НБУ далеко не завжди з належною ефективністю.

Досвід взаємодії України з міжнародними фінансовими інституціями підтверджує необхідність істотного удосконалення її форм та механізмів. Головним у цьому контексті має стати мінімізація державного боргу, що передбачає збільшення власних фінансових ресурсів та поліпшення інвестиційного клімату. В основу фінансової стратегії необхідно покласти досягнення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми джерелами фінансування потреб економічного та соціального розвитку.

Не послаблюючи уваги до залучення зовнішніх ресурсів, Уряд має забезпечувати пріоритетність інвестиційних джерел перед кредитними. Отримання нових кредитів МВФ може здійснюватися лише на рефінансування існуючих боргових зобов'язань.

Дедалі настійнішою є потреба у створенні спеціалізованої фінансової структури - Українського банку реконструкції і розвитку, через який здійснювалося б фінансування інвестиційних проектів. Це також сприятиме більш вимогливому, жорсткому відбору інвестиційних проектів, надійнішому контролю за використанням отриманих коштів.

У взаємовідносинах з МВФ Уряд повинен забезпечувати:

- поглиблення структурних реформ, дерегуляцію підприємницької діяльності;

- продовження курсу реформ у напрямку прозорості економіки і процесів приватизації;

- поліпшення якості бюджетного процесу, забезпечення збалансованості державних фінансів з урахуванням податкової реформи та реформи міжбюджетних відносин;

- зменшення обсягів негрошових видів розрахунків;

- подолання корупції;

- активізацію реформи фінансового і банківського секторів та дальший їх розвиток на якісно новому рівні;

- досягнення прогресу в розвитку енергетики та вугільної промисловості, у розрахунках із зовнішніми постачальниками за природний газ.

Умови співпраці, які ставить перед Україною МВФ, загалом збігаються з відповідними пріоритетами наших економічних перетворень.

Удосконалення взаємовідносин України зі Світовим банком базується на новій його стратегії в питаннях допомоги Україні, в основу якої покладено такий фінансовий інструмент, як Програмна системна позика. Опрацьована українською стороною за участю СБ, вона відповідає внутрішнім програмним документам щодо економічного і соціального розвитку нашої держави.

Реалізація завдань Програмної системної позики вимагає від Уряду запровадження сучасної системи проектного та фінансового менеджменту. Йдеться про чіткий розподіл повноважень та відповідальності між Міністерством фінансів, Національним банком і банківськими установами, які обслуговують кредитні ресурси, та установами і підприємствами, які виступають відповідно до проектів кінцевими позичальниками.

Більш конструктивною має бути у цих питаннях і позиція MAS. Нерідкими є випадки призупинення або невідновлення дії його ліцензій на спеціальні рахунки. Це стосується як кредитних проектів, так і тих проектів технічної допомоги, що є складовою частиною проектів СБ.

Дальше удосконалення співпраці з ЄБРР залежить від зростання в Україні його "працюючих активів".

Необхідно у стислі терміни:

- удосконалити механізм координації, підготовки, реалізації та моніторингу великих інвестиційних проектів;

- спільно з керівництвом ЄБРР започаткувати практику проведення регулярного огляду портфеля проектів;

- посилити контроль за виконанням міністерствами та іншими органами своїх зобов'язань у взаємовідносинах з ЄБРР.

Диверсифікація зовнішніх джерел фінансування. Уряду необхідно здійснити конкретні заходи для геостратегічної диверсифікації джерел надходження зовнішніх коштів. Враховуючи європейський вектор зовнішньої політики України, слід розширювати співпрацю з Європейським Союзом та його фінансовими інституціями, Європейською Асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) та іншими організаціями.

Як додаткове джерело фінансування регіональних проектів можна розглядати Організацію Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), до складу якої входить і Україна. Із створенням Чорноморського банку торгівлі і розвитку, який розпочав свою діяльність у червні 1999 р., з'явилася реальна основа для практичної реалізації проектів у цьому регіоні. Відповідно до Угоди про заснування цього банку ( 998_003 ) його діяльність спрямовується на забезпечення процесів економічної трансформації країн Чорноморського регіону, він дії як банк розвитку, кредиторами та позичальниками якого виступають країни-засновники.

Необхідно постійно і грунтовно вивчати можливості інших міжнародних організацій світового і регіонального масштабу на предмет використання їхніх можливостей для фінансового і технічного сприяння розвитку української економіки (ЮНІДО, ФАО, ЮНЕП, регіональні банки економічного розвитку).

3. Питання платоспроможності України і взаємовідносини з міжнародними фінансовими організаціями

Міжнародна платоспроможність України характеризується кількома макроекономічними показниками, серед яких обсяг державного боргу, співвідношення між внутрішньою і зовнішньою його складовими, експортний потенціал економіки, стан платіжного балансу та забезпечення зовнішнього боргу валовими валютними резервами НБУ.

Загальний державний борг України з 1992 р. поступово зростав. Це обумовлювалося різними чинниками, у т.ч. дефіцитністю державного бюджету та платіжного балансу, високою залежністю від імпорту енергоресурсів, неефективним використанням залучених кредитів та відсутністю належного контролю за цим процесом (у першу чергу - стосовно запозичень, отриманих під державні гарантії), несприятливим інвестиційним кліматом. Найбільшою мірою формування боргу було пов'язане з бюджетними дефіцитами, які мали місце до 2000 р. Прийняття бездефіцитного державного бюджету на 2000 та 2001 р. стабілізувало ситуацію. Торік загальна сума державного боргу зменшилася на 1,160 млрд. дол., а зовнішнього - на 2,113 млрд. дол. Але основні причини та джерела дефіциту, і насамперед незбалансованість державного споживання і фінансових можливостей, залишилися. Це може у перспективі призвести до дальшого зростання державного боргу.

На кінець 2000 р. державний борг України досяг 14,148 млрд. дол., у т.ч. зовнішній - 10,324 млрд. дол., тобто понад 70 % від загальної заборгованості. Заборгованість перед міжнародними фінансовими інституціями складає майже 4,288 млрд. дол., тобто 30,3 % у загальному обсязі боргу і 41,5 % - у зовнішньому.

Динаміка державного боргу

16+ ----

| ---- | | ----

14+ | | | | | 2| ----

| ---- | | | 2| |--| | |

12+ | | | | |--| | | | |

| | | ---- | 2| | | | | | 2|

10+ | | | 2| |--| | | | | |--|

| | 2| |--| | | | | | | | |

8+ |--| | | | | | | | | | |

| ---- | | | | | | | | | | | |

6+ | 2| | | | | | | | | | | | |

| --2- |--| | | | | | | | | | | | |

4+ |--| | | | | | | | | | | | | | |

| ---- | | | | | | | | | | | | | | | |

2+ | 2| |1 | | 1| | 1| | 1| | 1| | 1| | 1| | 1|

| |--| | | | | | | | | | | | | | | | |

0+---1-------------------------------------------------

1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000

1 - Зовнішній борг

2 - Внутрішній борг

Залишаючись досить високим, рівень державного боргу України водночас не є критичним. Згідно з міжнародними стандартами (наприклад, Маастріхтською угодою) критичними вважаються боргові зобов'язання держави, які перевищують 60 % від ВВП.

Співвідношення державного боргу і основних макроекономічних показників

----------------------------------------------------------------

Показники | 1996 | 1997 | 1998 | 1999 | 2000

----------------------------------------------------------------

Загальний обсяг 25,1 30,3 51,5 62,8 49,9 державного боргу до ВВП (%)

Загальний обсяг 20,5 19,4 38,4 51,0 36,9 зовнішнього боргу до ВВП (%)

Платежі з 8,4 10,8 20,6 18,8 12,8 обслуговування державного боргу у обсязі доходів бюджету (%)

Платежі з 7,0 7,5 15,5 15,0 8,7 обслуговування зовнішнього боргу в обсязі доходів бюджету (%)

Загальний обсяг 43,4 46,9 65,2 76,6 57,3 зовнішнього боргу до обсягу річного експорту (%)

Платежі з 5,5 5,5 7,4 5,8 3,5 обслуговування зовнішнього боргу до обсягу річного експорту (%)

Державний борг на 210,4 293,2 305,1 305,5 280,0 душу населення (дол. США)

Недостатній рівень розвитку української економіки зобов'язує критично підходити до цих співвідношень навіть на фоні їх загальносвітової прийнятності.

Відношення зовнішнього боргу до ВВП та експорту у 2000 р.

500+ ---

400+ | |

300+ | |

| | |

| --- --- | |

| | | | | | |

200+ | | | | | |

| | | | | | |

| --- | | | | | |

100+ | | --- --- | | --| | | |

| --- | | | | --| | --| | | | | --| |

| --|2| |2| --|2| | |2| | |2| | |2| | |2|

| |1| | -1| | |1| | |1| | |1| | |1| | |1| |

0+-------------------------------------------------------

Україна Польща Румунія Угорщина Туреччина Росія Аргентина

1 - Зовнішній борг до ВВП, %

2 - Зовнішній борг до експорту, %

У зв'язку з цим у минулорічному Посланні Президента України до Верховної Ради ( 276а/2000 ) було обгрунтовано лінію, спрямовану на забезпечення поетапного зниження реального боргового тягаря шляхом реструктуризації та здешевлення вартості обслуговування зовнішніх та внутрішніх запозичень, ефективного управління державним боргом.

Управління державним зовнішнім боргом. Суттєвою проблемою державного боргу України є високий рівень валютного ризику, що обумовлено значною питомою вагою зовнішнього боргу в загальній заборгованості держави (70 %). Залежно від ситуації на внутрішньому і міжнародному фінансових ринках слід використовувати можливості виваженого трансформування зовнішнього боргу у внутрішній, що у свою чергу вимагає від Уряду та НБУ вжиття ефективних заходів щодо радикального удосконалення внутрішнього фінансового ринку.

Це можливо лише за належної ліквідності державних цінних паперів та високого рівня їх капіталізації. Міністерство фінансів та Національний банк повинні узгодити свої зусилля у проведенні боргової та монетарної політики. Така координація повинна поширюватися на всі етапи розробки та реалізації цієї політики паралельно з удосконаленням інфраструктури ринку, розвитком вторинного ринку державних цінних паперів, інформаційним забезпеченням і головне - прозорістю дій обох зазначених установ на фінансовому ринку.

У системі управління платоспроможністю держави за умов фінансової кризи важливу роль відіграє лімітування зовнішнього запозичення. Цей механізм теж має бути повністю прозорим - від стадії розгляду доцільності запозичення до остаточного погашення боргу.

Зміцнення платоспроможності України лежить у площині загального прискорення соціально-економічного розвитку, ефективнішого використання власних матеріальних і фінансових ресурсів, поглиблення процесів ринкової трансформації економіки, а також її детінізації. Зміцненню фінансових позицій Української держави мають також слугувати легалізація та повернення в Україну вивезених коштів, удосконалення зовнішньоекономічної діяльності, її геостратегічна диверсифікація, поліпшення умов міжнародної торгівлі.

Висновки і пропозиції

Дальше співробітництво з міжнародними фінансовими інституціями має базуватися на стратегічних пріоритетах економічного і соціального розвитку України. При цьому в основу взаємовідносин мають бути покладені такі засади:

- прискорення ринкової трансформації, забезпечення фінансової стабілізації та інтегрування України в Європейський Союз;

- відповідність умов кредитування України міжнародними фінансовими інституціями пріоритетам її економічного та соціального розвитку;

- спрямування цих ресурсів на забезпечення сталого економічного зростання, здійснення структурних перетворень, формування розвиненого внутрішнього ринку і припинення практики їх використання для фінансування поточних витрат;

- мобілізація та ефективне використання внутрішніх фінансових ресурсів, сприяння надходженню прямих іноземних інвестицій;

- дотримання економічно обгрунтованих та загальновизнаних меж і порогів рівня зовнішньої заборгованості відповідно до міжнародних критеріїв платоспроможності держави;

- залучення альтернативних зовнішніх джерел фінансування на основі геостратегічної диверсифікації міжнародних фінансових відносин України.

З метою підвищення ефективності співпраці з міжнародними фінансовими інституціями необхідно вирішити такі завдання:

1. Кабінету Міністрів України протягом першої половини 2001 року:

- провести аналіз ефективності та цільового використання фінансових ресурсів, залучених від міжнародних фінансових інституцій;

- розробити стратегію і тактику боргової політики держави, удосконалення механізмів управління державним боргом, оптимізації його строкової структури, збільшення питомої ваги середньо- і довгострокових кредитів та мінімізації вартості обслуговування боргу;

- суттєво поліпшити кадрове забезпечення сфери міжнародних валютно-кредитних відносин;

- сприяти законодавчому формуванню відокремленого бюджету розвитку та утворенню Українського банку реконструкції і розвитку як фінансового інструменту реалізації політики економічного зростання на основі конкурсного кредитування інвестиційних проектів.

2. Кабінету Міністрів і Національному банку України у рамках співробітництва з СБ та ЄБРР забезпечити пріоритетність спрямування зовнішніх коштів у реальний сектор економіки з метою реалізації інноваційної моделі розвитку, впровадження високих технологій, нарощування інвестиційного потенціалу, підвищення конкурентоспроможності національного виробництва.

3. Кабінету Міністрів у співпраці з Верховною Радою України розробити комплекс заходів, спрямованих на нормативно-правове забезпечення співробітництва України з міжнародними фінансовими інституціями, зокрема:

- прискорити приведення вітчизняного законодавства у відповідність з принципами та нормами міжнародного права, забезпечити укладання необхідних міжнародних угод і конвенцій з проблем валютно-фінансових відносин;

- вжити заходів для прискорення прийняття Закону "Про державний борг" та правового забезпечення державної політики у сфері управління державним боргом, валютного регулювання та валютного контролю;

- запровадити ефективні механізми та інструменти радикального поліпшення інвестиційного клімату в Україні на основі стабілізації законодавства та його адаптації до норм права ЄС, вимог ГАТТ/СОТ, ЮНКТАД, ЮНІДО та ін.

4. Утворити Координаційну раду з питань співробітництва з міжнародними фінансовими інституціями та зовнішнього боргу.

5. Утворити державну установу з правами Національного координатора міжнародної технічної допомоги. Створити при Національному координаторі МТД Раду з питань науково-технічного розвитку, яка визначатиме пріоритетні напрями залучення та використання міжнародної технічної допомоги та забезпечуватиме громадський контроль у цій сфері.

* * *

Аналіз співпраці України з міжнародними фінансовими інституціями протягом 1992-2000 рр. свідчить про об'єктивну необхідність, доцільність і виправданість залучення зовнішніх коштів з метою поглиблення ринкових перетворень, створення реальних передумов для подолання кризових явищ, прискорення трансформаційних процесів, виведення економіки України на траєкторію сталого економічного зростання. Це співробітництво сприяло досягненню макрофінансової стабілізації, формуванню основ конкурентного ринкового середовища, стабільності грошової одиниці, активізації інвестиційного процесу, розвитку приватного підприємництва. Воно має бути продовжено на основі урахування обопільних інтересів сторін.

Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р. — частина 2