СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 04.11.98
(Витяг)
У липні 1996 р. Д. звернувся в суд із позовом до Державного дендрологічного парку "Тростянець" НАН України про відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я. Внаслідок нещасного випадку, що стався з ним 2 березня 1984 р. під час виконання трудових обов'язків, позивач став інвалідом III групи. На обгрунтування своїх вимог він послався на те, що відповідач, склавши акт форми Н-1, добровільно відшкодовував йому заподіяну шкоду, але виплати провадились не в повному обсязі, оскільки була неправильно визначена середньомісячна заробітна плата. Тому позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за минулий період, одноразову допомогу, а також визначити і стягнути щомісячні суми відшкодування виходячи з 50 % втрати професійної працездатності та відшкодувати заподіяну моральну шкоду.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Ічнянського районного суду Чернігівської області від 11 квітня 1997 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Чернігівського обласного суду від 13 травня того ж року, Д. у задоволенні позовних вимог було відмовлено.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування постановлених у справі рішень. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку, що відшкодування за кожен місяць минулого періоду провадились у повному обсязі, а іноді навіть у більшому, ніж належало, й тому відмовив у задоволенні позову. Проте позивач просив вирішити спір і щодо наступних щомісячних сум відшкодування втраченої заробітної плати, але суд цього питання не вирішив, хоча повинен був, навівши конкретні розрахунки, визначити розмір щомісячних відшкодувань з відповідача та стягнути їх на користь позивача.
Більш детальній перевірці підлягають і доводи позивача щодо неправильного визначення відповідачем середньомісячної заробітної плати позивача для обчислення розміру відшкодування, у зв'язку з чим висновки суду про розмір втраченого заробітку є недостатньо обгрунтованими.
Виходячи з наведеного судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скасувала рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про відшкодування втраченого заробітку як необгрунтоване й таке, що суперечить нормам процесуального права, так само як і ухвалу суду касаційної інстанції, який на порушення вимог ст. 310 ЦПК ( 1503-06 ) залишив це рішення без зміни, та направила справу в цій частині на новий розгляд.
Надруковано: "Рішення Верховного Суду України", 1999 р.