1. Суб’єкти господарювання, які прямо або опосередковано (через інших осіб) належать державі або перебувають під контролем держави, у тому числі їхні дочірні підприємства, зобов’язані забезпечити ведення бухгалтерського обліку у спосіб, що дає змогу чітко відображати фінансові відносини між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб’єктами публічного сектору і такими суб’єктами господарювання. Кабінет Міністрів України встановлює порядок та процедуру розкриття інформації, зокрема щодо:
1) покриття операційних збитків;
2) надання капіталу;
3) надання безповоротних грантів, субсидій, дотацій, а також позик на пільгових умовах;
4) надання фінансових переваг шляхом відмови від отримання прибутку, доходу або від стягнення сум, належних до сплати;
5) відмови від нормального доходу на публічні кошти, використані суб’єктом господарювання;
6) компенсації фінансових тягарів, покладених органами державної влади чи органами місцевого самоврядування на суб’єктів господарювання;
7) публічних коштів, наданих безпосередньо органами влади відповідним суб’єктам господарювання державного сектору економіки;
8) публічних коштів, наданих органами державної влади через посередництво інших суб’єктів або фінансових установ;
9) фактичного використання публічних коштів, визначених цією статтею.
2. Спеціальний обов’язок – це обов’язок, що покладається на окремих суб’єктів господарювання на підставі та в порядку, визначених законодавством, з метою забезпечення загального економічного інтересу в певній галузі та/або інтересів громадян, суспільства і держави, зокрема задоволення потреб у доступі до найважливіших товарів, робіт, послуг, які не можуть забезпечити суб’єкти господарювання в умовах конкуренції.
Для цілей цієї статті вимога щодо ведення окремого обліку застосовується до діяльності, пов’язаної з будь-яким зобов’язанням, покладеним на суб’єкта господарювання для забезпечення загального економічного інтересу або надання публічних послуг, незалежно від способу встановлення такого зобов’язання, у тому числі на підставі закону, іншого нормативно-правового акта, рішення уповноваженого органу, договору, контракту, акта прямого надання або за результатами відкритої, прозорої та недискримінаційної конкурентної процедури.
Виключні права – це права, що надаються державою одному суб’єкту господарювання на підставі законодавчого, регуляторного або адміністративного акта, яким за таким суб’єктом резервується право на надання певної послуги або здійснення певної діяльності в межах визначеної території.
Спеціальні права – це права, що надаються державою обмеженому колу суб’єктів господарювання на підставі законодавчого, регуляторного або адміністративного акта, який в межах визначеної території:
обмежує до двох або більше суб’єктів господарювання, уповноважених надавати певну послугу або провадити певну діяльність, і при цьому таке обмеження не ґрунтується на об’єктивних, пропорційних та недискримінаційних критеріях; або
визначає кількох конкуруючих суб’єктів господарювання, уповноважених надавати певну послугу або провадити певну діяльність, і при цьому таке визначення не ґрунтується на об’єктивних, пропорційних та недискримінаційних критеріях; або
надає одному або кільком суб’єктам господарювання юридичні чи регуляторні переваги, що істотно впливають на можливість інших суб’єктів господарювання надавати ту саму послугу або здійснювати ту саму діяльність за еквівалентних умов.
3. Суб’єкти господарювання, які прямо або опосередковано (через інших осіб) належать державі або перебувають під контролем держави, у тому числі їхні дочірні підприємства, зобов’язані вести окремий облік доходів, витрат, активів, зобов’язань та інших фінансово-господарських операцій, якщо такі суб’єкти господарювання:
1) здійснюють діяльність з виконання спеціальних обов’язків (зобов’язань з надання публічних послуг) та одночасно провадять іншу діяльність, не пов’язану з виконанням таких обов’язків;
2) користуються спеціальними або виключними правами та одночасно провадять іншу діяльність;
3) отримують компенсацію, державну підтримку, інші публічні кошти чи інші фінансові переваги у зв’язку з виконанням спеціальних обов’язків або користуванням спеціальними чи виключними правами та одночасно провадять іншу діяльність.
Вимога щодо ведення окремого обліку застосовується незалежно від способу встановлення спеціального обов’язку, спеціального права чи виключного права.
4. Суб’єкти господарювання, які прямо або опосередковано (через інших осіб) належать державі або перебувають під контролем держави, у тому числі їхні дочірні підприємства, які зобов’язані вести окремий облік відповідно до вимог цієї статті, зобов’язані впровадити фінансову та організаційну структуру (внутрішні положення, правила та процедури, викладені, зокрема в обліковій політиці), що забезпечує:
1) чітке відмежування кожного виду діяльності, щодо якого суб’єкту господарювання надано спеціальні або виключні права чи покладено спеціальні обов’язки, від кожного іншого виду діяльності;
2) окреме відображення доходів і витрат, пов’язаних з кожним видом діяльності;
3) визначення і стабільне застосування обґрунтованих методів віднесення та розподілу доходів, витрат, активів і зобов’язань;
4) збереження документів, розрахунків та супровідної інформації, що підтверджують застосовані методи розподілу, протягом не менше п’яти років;
5) подання звітності та супровідних документів у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
5. Порядок подання інформації суб’єктами господарювання державного сектору економіки, на яких покладено спеціальний обов’язок або які користуються спеціальними чи виключними правами, затверджує орган державного фінансового контролю за погодженням з уповноваженим органом з питань державної допомоги.
6. Уповноважений орган державного фінансового контролю забезпечує здійснення контролю та перевірок дотримання суб’єктами господарювання державного сектору економіки вимог цього Закону на підставі повноважень, визначених Законом України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні".
7. Положення цієї статті не застосовуються до:
1) суб’єктів господарювання державного сектору, які є державними кредитними установами, – в частині депозитів публічних коштів, розміщених у них органами державної влади на звичайних комерційних умовах;
2) суб’єктів господарювання державного сектору економіки, загальний річний дохід яких за період двох фінансових років, що передують фінансовому року, в якому публічні кошти надаються (прямо чи опосередковано) або використовуються таким суб’єктом, становив менше 40 мільйонів євро;
3) суб’єктів господарювання державного сектору економіки, які є державними кредитними установами, балансова вартість активів яких за попередні два роки становить менше 800 мільйонів євро;
4) суб’єктів господарювання державного сектору економіки щодо послуг, які відповідно до критеріїв, визначених Антимонопольним комітетом України, не можуть істотно вплинути на торгівлю між державами – членами Європейського Союзу;
5) суб’єктів господарювання державного сектору економіки, на яких було покладено спеціальний обов’язок, якщо компенсація, яку вони отримують у будь-якій формі, була встановлена на відповідний період після відкритої, прозорої та недискримінаційної конкурентної процедури, визначеної законом.
Винятки, визначені цією частиною, не застосовуються до суб’єктів господарювання, для яких обов’язок ведення окремого обліку встановлено законодавством про державну допомогу або спеціальними положеннями інших законів чи нормативно-правових актів.
{Закон доповнено статтею 11-9 згідно із Законом № 4961-IX від 02.09.2026}