Частиною першою статті 18 названого Закону ( 875-12 ) передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів (далі - органи працевлаштування інвалідів).
Відповідальність за незабезпечення зазначених нормативів відповідно до частини другої статті 19 цього Закону ( 875-12 ) покладається на керівників підприємств. А в разі, коли кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, то відповідальність покладається на підприємства у вигляді щорічної сплати штрафних санкцій, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом (частина перша статті 20 вказаного Закону).
Аналіз зазначених положень Закону про захист інвалідів ( 875-12 ) дає підстави для висновку про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Такий обов'язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині першій статті 18 цього Закону. Це підтверджується і змістом абзацу другого пункту третього Положення про Фонд соціального захисту інвалідів (затверджений постановою Кабінету Міністрів України N 1434 ( 1434-2002-п ) від 26 вересня 2002 року), згідно з яким завданням Фонду є здійснення контролю за додержанням підприємствами нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, а також підпункту третього пункту четвертого та підпункту третього пункту п'ятого цього Положення, якими Фонду надано право здійснювати контроль за своєчасним перерахуванням підприємствами штрафних санкцій за недодержання ними нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів та здійснювати перевірки підприємств щодо додержання ними нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Але всупереч викладеним положенням названого Закону ( 875-12 ), встановивши, що у 2002 році Фірма повинна була створити 51 робоче місце для інвалідів, суди не досліджували питання чи були вони створені в зазначеній кількості, чи лише в кількості 21 місця, на яких працювали інваліди; якщо було створено 51 робоче місце, то чи повідомляла Фірма про цю кількість органи працевлаштування інвалідів; якщо названі органи були повідомлені, то чи направлялись інваліди для працевлаштування і, відповідно, з чиєї вини направлені не були працевлаштовані або їм було відмовлено у працевлаштуванні на вакантні посади.
Відтак при ухваленні рішень і постанов у даній справі суди не встановили всіх фактичних обставин, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, а тому зазначені рішення і постанови не можуть вважатися законними і обгрунтованими.
У зв'язку з цим вони підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд.
Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції необхідно врахувати викладене, всебічно і повно встановити всі фактичні обставини справи на підставі об'єктивної оцінки наявних у ній доказів, з'ясувати дійсні права та обов'язки сторін, і, залежно від встановленого, правильно застосувати норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та ухвалити законне і обгрунтоване рішення.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Судова палата у господарських справах Верховного Суду України ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу Фірми "Союз-Віктан" ЛТД (ТОВ) задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 24 березня 2004 року ( v9789600-04 ), постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 4 листопада 2003 року та рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 8 серпня 2003 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.
Головуючий В.П.Барбара
Судді: М.Б.Гусак
П.Ф.Карпечкін
П.І.Колесник
Д.Д.Лилак
Т.О.Новікова