Як встановлено судом першої інстанцій, середньооблікова кількість працівників відповідача за 2003 р. склала 32 чоловіка. Отже норматив числа інвалідів, яких необхідно було працевлаштувати, складає 1 чоловік. Як зазначив відповідач в звіті на адресу позивача (форма N 10-ПІ ( v0049202-02 ), розділ II, фактично на підприємстві відповідача в 2003 році інваліди не працювали.
Судом апеляційної інстанції на підставі доказів, поданих відповідачем в апеляційну інстанцію, встановлено, що у 2003 році на Воловецькому районному споживчому товаристві працював один інвалід, що підтверджується наказом про прийом на роботу від 01.04.1997 року посвідченням про призначення пенсії інваліду III групи та випискою з трудової книжки, з якої вбачається, що інвалід був звільнений з товариства відповідача 03.12.2003 року, таким чином Львівським апеляційним господарським судом було встановлено, що на Воловецькому районному споживчому товаристві у 2003 році працював один інвалід.
Відповідачем помилково не було відмічено про працевлаштування інваліда у звіті форми N 10-ПІ ( v0049202-02 ).
Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідачем дотримано, встановлений ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ), норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, на нього не може бути покладена відповідальність, передбачена ст. 20 Закону.
Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що постанова Львівського апеляційного господарського суду прийнята з порушенням норм процесуального права виходячи з наступного:
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про скасування рішення господарського суду та про відмову в позові на підставі доказів, які були подані відповідачем разом з доповненнями до апеляційної скарги - 24.01.05, та не розглядалися судом першої інстанції.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 101 ГПК України ( 1798-12 ) додаткові докази приймаються судом якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції, з причин, що не залежали від нього.
Як вбачається з матеріалів справи, представник відповідача був присутній в судовому засіданні господарського суду Закарпатської області - 16.11.2004 року та мав можливість подати додаткові докази.
Суд апеляційної інстанції не врахував той факт, що в звіті про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2003 рік на адресу позивача, який є державною статистичною звітністю, відповідач подав відомості про відсутність у нього на підприємстві у 2003 році працюючих інвалідів.
Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що в Постанові суду апеляційної інстанції відсутні посилання на причини, що не залежали від відповідача, та обґрунтування неможливості подання додаткових доказів суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 101 ГПК України ( 1798-12 ).
За таких обставин, Колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга Закарпатського територіального відділення Фонду соціального захисту інвалідів підлягає задоволенню, постанова Львівського апеляційного господарського суду від 01.03.2005 р. у справі N 5/347 підлягає скасуванню, а рішення господарського суду Закарпатської області від 16.11.2004 р. залишенню без змін.
На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 ГПК України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Закарпатського територіального відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.03.2005 р. у справі N 5/347 задовольнити.
2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.03.2005 р. у справі N 5/347 скасувати. Рішення господарського суду Закарпатської області від 16.11.2004 р. у справі N 5/347 залишити без змін.