Частиною першою ст. 18 названого Закону ( 875-12 ) передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів (далі - органи працевлаштування інвалідів).
Відповідальність за не створення робочих місць для інвалідів відповідно до частини 2 статті 19 цього Закону ( 875-12 ) покладаються на керівників підприємств, а у разі, коли кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, то відповідальність покладається на підприємства у вигляді щорічної сплати штрафних санкцій, сума яких визначена у розмірі середньої річної заробітної плати на підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Аналіз зазначених положень Закону про захист інвалідів ( 875-12 ) дає підстави для висновку про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Тобто, підприємство не несе відповідальність за не працевлаштування інвалідів.
Такий обов'язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в ч. 1 ст. 18 цього Закону ( 875-12 ).
Це підтверджується і змістом абз. 2 п. 3 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України N 1434 ( 1434-2002-п ) від 26 вересня 2002 року, згідно з яким завданням Фонду є здійснення контролю за додержанням підприємствами нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, а також підпункту 3 пункту 4 Положення, якими Фонду надано право здійснювати контроль за своєчасним перерахуванням підприємствами штрафних санкцій за недодержання ними нормативів робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Пунктом 10 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів ( 314-95-п ) також передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Міністерства соціального захисту, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МССК.
Судами встановлено, що відповідач щомісячно, протягом 2003 року надавав звіт форми N 3-ПН ( z0464-98 ) з інформацією щодо можливості працевлаштування інвалідів на створені ним робочі місця. Інваліди, які були направлені Центром зайнятості всі працевлаштовані в кількості 166 осіб. тобто підприємство не виконало встановлений ст. 193 норматив, відповідно до якого на підприємстві повинно бути працевлаштовано 330 інвалідів.
Однак, встановивши наведене, суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що обов'язок підприємства по створенню робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.
Судами помилково витлумачено положення статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ) стосовно того, що обов'язок пошуку інвалідів для працевлаштування повинно займатися підприємство і за невиконання цього обов'язку несе відповідальність у вигляді штрафних санкцій, що призвело до ухвалення судами незаконних судових рішень, які підлягають скасуванню.
Судова колегія вважає, що судами попередніх інстанцій в повному обсязі встановлені фактичні обставини, які входять до предмету доказування у цій справі, а саме про те, що відповідач надавав звіти про створені робочі місця для інвалідів, пропонував направляти інвалідів на підприємство для їх подальшого працевлаштування.
Судова колегія касаційної інстанції вважає за можливе прийняти нове рішення.
Судами попередніх інстанцій не було встановлено, що на підприємство направлялись інваліди, але вони не були працевлаштовані з вини відповідача в зв'язку з відсутністю створених робочих місць.
Позивач не довів, що не працевлаштування інвалідів на підприємстві відбулось з вини відповідача.
У відповідності до норм статті 33 ГПК України ( 1798-12 ) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.
Судова колегія, враховуючи викладене, вважає, що позовні вимоги про стягнення з відповідача штрафних санкцій за незайняті інвалідні робочі місця у 2003 році є необґрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11 ГПК України ( 1798-12 ), суд ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу ВАТ "Електрометалургійний завод "Дніпроспецсталь" ім. А.М. Кузьміна", м. Запоріжжя задовольнити.
2. Постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 21.12.2004 р. та рішення господарського суду Запорізької області від 07.09.2004 р. скасувати.
3. В позові відмовити.