Відповідальність за незабезпечення зазначених нормативів відповідно до частини другої статті 19 Закону ( 875-12 ) покладається на керівників підприємств. А в разі, коли кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, то відповідальність покладається на підприємства у вигляді щорічної сплати штрафних санкцій, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на підприємстві за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом (частина перша статті 20 Закону).
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону ( 875-12 ) працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими радами, громадськими організаціями інвалідів.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанцій дійшов висновку з яким погодився суд апеляційної інстанції про те, що згідно звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2003 рік, в оспорюваний період підприємством не було працевлаштовано інвалідів у необхідній нормі.
При цьому, суди посилалися на те, що у визначеній законом кількості робочі місця для забезпечення працевлаштування інвалідів створено не було, внаслідок чого, інваліди не могли бути працевлаштовані на даному підприємстві.
Однак, Положенням про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. N 314 ( 314-95-п ) із змінами та доповненнями, (далі - Положення) визначено, що робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда (п. 1).
Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда (п. 3 Положення ( 314-95-п ).
Згідно з п. 5 Положення ( 314-95-п ) підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору.
Таким чином, створеним робочим місцем є те, яке введено в дію шляхом працевлаштування інваліда.
При цьому, з аналізу положень частин 2-3 ст. 18 Закону ( 875-12 ), пунктів 2-3 Положення ( 314-95-п ) вбачається, що фактичне робоче місце має бути створено з урахуванням фізичних можливостей певного інваліда, індивідуальних програм реабілітації та в залежності від відповідної нозології інваліда. Тобто, безпосереднє створення робочого місця для інваліда, а саме його пристосування для праці інваліда, здійснюється в кожному окремому випадку спеціально для конкретної особи.
Закон зобов'язує відповідача, відповідно до 4-х відсоткового нормативу, створити робочі місця для праці інвалідів, зазначити їх у колективному договорі і інформувати центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів, а органи працевлаштування - підібрати робоче місце і працевлаштувати інваліда.
В порушення положень ст.ст. 33, 34, 38, 43 ГПК України ( 1798-12 ) судами не було не досліджено питання чи були робочі місця фактично створені у зазначеній кількості, чи були повідомленні органи працевлаштування інвалідів про створення робочих місць та чи направлялися інваліди на підприємство, а якщо направлялися з чиєї вини направлені не були працевлаштовані.
Згідно з ч. 2 ст. 111-5 ГПК України ( 1798-12 ) касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки повноти встановлення обставин справи.
На підставі наведеного колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції зроблено без врахування всіх обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору.
Вказані порушення норм процесуального права судом першої інстанції не були усунуті судом апеляційної інстанції.
Враховуючи межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд.
При новому розгляді справи суду слід всебічно та повно встановити всі обставини справи та вирішити спір з дотриманням норм чинного законодавства.
З урахуванням зазначеного та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), суд ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу ЗАТ "Племінний завод "Агро-Регіон" задовольнити частково.
2. Постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 17.12.2004 р. та рішення господарського суду Київської області від 06.09.2004 р. у справі N 239/12-04 скасувати.
3. Справу N 239/12-04 передати на новий розгляд до господарського суду Київської області.