СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
25.11.2004
(Витяг)
У січні 2001 р. К. звернувся до суду із позовом до В. про стягнення боргу, мотивуючи це тим, що в січні 1997 р. позичив відповідачу гроші в сумі 1 тис.дол. США (у розписці ця сума зазначена в національній валюті - 2 тис.грн., оскільки таке співвідношення валют відповідало існуючому на той час комерційному курсу), проте суму боргу відповідач повернув лише частково.
Семенівський районний суд рішенням від 4 лютого 2003 р. позов задовольнив: постановив стягнути з відповідача на користь позивача 4 тис. 266 грн.
Апеляційний суд Чернігівської області рішенням від 25 квітня 2003 р. рішення суду першої інстанції скасував і відмовив у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності.
Позивач звернувся до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення апеляційного суду, пославшись на неправильне застосування останнім норм матеріального та процесуального права, й залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Обговоривши наведені у скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, що 18 січня 1997 р. відповідач склав розписку, відповідно до якої отримав від позивача гроші в сумі 2 тис.грн., які зобов'язався повернути протягом місяця.
Задовольняючи позов та стягуючи на користь позивача 4 тис. 266 грн., суд першої інстанції виходив з того, що відповідач мав боргові зобов'язання у розмірі 1 тис.дол. США (як валютний еквівалент 2 тис.грн.), з яких 200 дол. США повернув у серпні 1998 р. Повернення частини боргу суд першої інстанції розцінив як факт визнання боргу відповідачем і як обставину, що свідчить про дотримання позивачем строку позовної давності.
Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що право позивача на отримання позичених грошей було порушено 19 лютого 1997 р., тому, звернувшись до суду в січні 2001 р., заявник пропустив передбачений у ст. 71 ЦК ( 1540-06 ) загальний строк позовної давності.
Однак із ухваленими у справі судовими рішеннями не можна погодитись, оскільки вони постановлені з порушенням норм матеріального та процесуального права. Так, усупереч правилам ст. 62 ЦПК ( 1501-06 ) суди дійшли висновків, не проаналізувавши повно й усебічно всі обставини справи. Зокрема, аналізуючи питання про дотримання чи пропуск строку позовної давності та визнаючи дату 19 лютого 1997 р. як початок перебігу трирічного строку звернення до суду, суди обох інстанцій залишили без правової оцінки факт повернення у вересні 1998 р. частини спірної суми не відповідачем, а його батьком. При цьому зазначені суди не встановили мотивів, якими керувався останній при частковій сплаті боргу, і не з'ясували: діяв він за дорученням відповідача чи передав К. гроші з власної ініціативи.
Наведені обставини мають істотне значення для вирішення питання про дотримання строку позовної давності, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 79 ЦК ( 1540-06 ) перебіг строку позовної давності за спорами, в яких однією або обома сторонами є громадяни, переривається вчиненням зобов'язаною особою дій, що свідчать про визнання боргу.
Не наведено в рішенні суду й правових підстав для вирахування суми боргу виходячи з її еквіваленту в іноземній валюті за наявності в матеріалах справи письмової розписки, в якій засобом платежу зазначено національну грошову одиницю.
За таких обставин Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись ст. 334 ЦПК ( 1503-06 ), касаційну скаргу К. задовольнила частково: рішення Семенівського районного суду Чернігівської області від 4 лютого 2003 р. та Апеляційного суду цієї області від 25 квітня 2003 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.