Земельного кодексу України не допускає вилучення особливо цінних продуктивних земель, а землі, що підлягали вилученню відповідно до розпорядження обласної державної адміністрації були землями сільськогосподарського призначення (рілля, пасовиська, поліпшені сіножаті). Вилучення ріллі для різних потреб, відповідно до статті 32 Земельного кодексу України, допускається лише за рішенням Верховної Ради України, але вона рішення з цього питання не приймала, оскільки не було відповідного звернення.
Для сміттєзвалища можуть бути пристосовані не придатні для сільськогосподарського виробництва землі.
6. Відчуження майна без згоди його власника не допускається. Порушення цієї вимоги тягне за собою визнання відповідної угоди недійсною.
Проектно-вишукувальний інститут транспортного будівництва звернувся до Вищого арбітражного суду України з позовом до Фонду державного майна України, акціонерного комерційного банку (далі - АКБ) та інших про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Рішенням Вищого арбітражного суду України договір купівлі-продажу, укладений між Фондом державного майна України та АКБ, визнано недійсним з моменту його укладення. Таке рішення суду мотивоване тим, що Верховна Рада України Постановою від 03.03.95 N 88/95-ВР віднесла інститут до об'єктів, які не підлягають приватизації в зв'язку з їх загальнодержавним значенням.
Судова наглядова колегія Вищого арбітражного суду України зазначене рішення скасувала з тих мотивів, що Фонд державного майна України виконував Указ Президента України від 11.07.95 N 602/95 "Про заходи щодо впорядкування відносин держави з акціонерними комерційними банками "Промінвестбанк", "Україна" та "Укрсоцбанк", який видано Президентом на підставі Конституційного договору ( 1к/95-ВР ).
Прокуратурою України на постанову зі справи принесено протест, який задоволено президією Вищого арбітражного суду України з таких підстав.
02.11.92 інститут і обласна дирекція уклали договір оренди нежилих приміщень, розташованих на 3-му поверсі будинку (за місцезнаходженням позивача). Додатковою угодою до цього договору площу орендованих приміщень було збільшено. Строк дії договору оренди встановлено до 2002 року.
Виконуючи названий Указ Президента України, Фонд державного майна України ініціював розірвання договору оренди та укладення договору купівлі-продажу з АКБ. Відповідно до договору N 37 від 28.08.96 Фонд державного майна України продав приміщення, які розташовані на 3-му і 4-му поверхах будинку.
Згідно з Постановою Верховної Ради України від 03.03.95 N 88/95-ВР інститут як цілісний майновий комплекс не міг бути ні приватизований, ні відчужений за договором купівлі-продажу.
Приватизація чи купівля-продаж частини загальнодержавної власності можлива лише за умови прийняття Верховною Радою України іншого відповідного закону чи постанови. Указ Президента України не суперечить постанові, а лише зазначає, що орендоване банками майно, яке є загальнодержавною власністю, може бути їм передано (з одночасним розірванням договорів оренди цього майна) за умови дотримання чинного законодавства. Законодавство передбачає відчуження майна лише за згодою власника (пункт 1 статті 55 Закону України "Про власність" ( 697-12 ), тобто, в даному випадку - Верховної Ради України.
За таких обставин президія Вищого арбітражного суду України правомірно визнала договір купівлі-продажу, укладений між Фондом державного майна України та АКБ, недійсним.
7. Якщо рішення податкової адміністрації пов'язано з виконанням зовнішньоекономічного контракту, необхідно досліджувати питання про право, що застосовується до нього.
Акціонерне товариство звернулось до арбітражного суду з позовом до державної податкової адміністрації про визнання недійсним її рішення щодо стягнення в доход державного бюджету суми заниженого податку на прибуток та фінансових санкцій, а також про зменшення дебетового сальдо з ПДВ і спонукання відповідача відновити дебетове сальдо з ПДВ.
Рішенням арбітражного суду позов задоволено частково. Рішення податкової адміністрації визнано недійсним у частині стягнення з акціонерного товариства податку на прибуток і фінансових санкцій. Провадження у частині визнання недійсним рішення податкової адміністрації щодо зменшення дебетового сальдо з ПДВ припинено, а у частині спонукання відновити це сальдо справу залишено без розгляду.
Наглядовими інстанціями рішення арбітражного суду залишено без змін.
Заступником Генерального прокурора України принесений протест на прийняті судові акти, який задоволено частково з таких підстав.
Як видно з матеріалів справи, державна податкова адміністрація за результатами перевірки дійшла висновку, що акціонерне товариство (комісіонер) до моменту повного відшкодування іноземним партнером (комітентом) витрат, пов'язаних з виконанням договору комісії, необгрунтовано віднесла ці витрати на собівартість виконаних робіт.
Приймаючи оспорюване рішення, податкова адміністрація виходила з такого.
Обов'язок відшкодування комісійної винагороди передбачено статтею 404 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ), а саме: виплата коштів комісійним магазином, за відрахуванням належної магазину комісійної винагороди, здійснюється не пізніше трьох днів після продажу речі.
Акціонерне товариство у 1996 р. реалізувало газ, одержаний від іноземної компанії за договором комісії. Грошові кошти від його реалізації надійшли на рахунок комісіонера, але відповідні суми витрат, пов'язаних з виконанням договору комісії, не були утримані і необгрунтовано віднесені комісіонером на собівартість виконаних робіт з посиланням на статтю 9.1.6. Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" ( 334/94-ВР ) (у редакції від 28.12.94) та підпункт "а" пункту 21 Правил його застосування, затверджених Постановою Верховної Ради України від 27.06.95 N 247/95-ВР.
Арбітражний суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що за змістом статей 407 і 408 Цивільного кодексу України утримання комісіонером належних йому за договором комісії сум є правом, а не обов'язком комісіонера. Тому акціонерне товариство обгрунтовано віднесло ці витрати на собівартість робіт відповідно до згаданого Закону.
Приймаючи оспорюване рішення, державна податкова адміністрація, а арбітражний суд, визнаючи його недійсним, застосовували норми Цивільного кодексу України. Проте спір виник у зв'язку з рішенням податкової адміністрації, яке пов'язано з виконанням зовнішньоекономічного контракту. Сторонами у цій угоді є юридичні особи, на яких поширюються законодавства різних держав, їх відносини склалися у сфері зовнішньоекономічних відносин, до того ж контрактом не визначено право, що застосовується до взаємовідносин сторін.
Статтею 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" ( 959-12 ) права і обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом держави, обраної сторонами під час укладення договору (контракту) або в результаті подальшого погодження. За відсутності згоди між сторонами щодо права, яке повинно застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), застосовується право держави, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, що є комітентом у договорі комісії.
Не було з'ясовано і інші обставини, що мають суттєве значення для вирішення спору.
Враховуючи викладене, президія Вищого арбітражного суду скасувала усі прийняті зі справи судові акти і направила її на новий розгляд до того ж арбітражного суду.
Заступник Голови Вищого арбітражного суду України А.Осетинський