СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 11.11.92 м.Київ
vd921111
(Витяг)
Оскільки звільнення за п. 4 ст. 40 Кодексу законів про працю України ( 322-08 ) може мати місце при відсутності працівника на роботі без поважних причин, суд зобов'язаний всебічно перевірити доводи позивача про відсутність його з поважних причин, зокрема за станом здоров'я
С. працювала актрисою Харківського театру юного глядача.
Наказом від 19 квітня 1991 р. вона звільнена з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП ( 322-08 ).
У липні 1991 р. С. звернулась до театру з позовом про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що прогулів без поважних причин вона не вчиняла, оскільки в період з 20 лютого по 4 квітня 1991 р. перебувала на амбулаторному лікуванні.
Рішенням Ленінського районного народного суду м. Харкова від 1 листопада 1991 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії обласного суду від 3 грудня 1991 р., в позові відмовлено.
Протест в. о. прокурора Харківської області про скасування судових рішень постановою президії обласного суду від 17 липня 1992 р. залишено без задоволення.
У протесті заступника Генерального прокурора України ставиться питання про скасування постановлених у справі рішень і передачу справи на новий розгляд з тих підстав, що зроблені народним судом висновки не грунтуються на матеріалах справи.
Протест підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи в позові, народний суд, з яким погодились суди касаційної та наглядної інстанцій, виходив з того, що позивачка не подала суду доказів, які свідчили б про поважність причин її відсутності на роботі, а тому обгрунтовано звільнена за прогули.
Однак повністю з таким висновком погодитись не можна.
На обгрунтування своїх позовних вимог С. посилалась на те, що в період з 20 лютого по 4 квітня 1991 р. вона була хворою і лікувалась амбулаторне. У зв'язку з травмою ноги зверталась по допомогу до лікаря, про що подала відповідну довідку. Однак суд не прийняв до уваги ці доводи і довідку, мотивуючи це тим, що в амбулаторній картці позивачки немає запису про те, що в період з 20 лютого по 4 квітня вона зверталась до лікувальної установи, а довідку їй видано заднім числом. Питання ж про те, чи справді в період з 20 лютого по 4 квітня 1991 р. С. хворіла і чи могла вона за станом здоров'я виконувати свої функціональні обов'язки, до кінця не з'ясував. Лікар І., який видав позивачці довідку, допитаний не був, хоч у судове засідання викликався. Відповідно до висновку консіліуму лікарів Харківського науково-дослідного інституту-ортопедії та травматології при вказаному діагнозі необхідне звільнення від роботи й активне лікування. Однак цьому документу суд ніякої оцінки не дав.
Судом також недостатньо досліджені твердження позивачки про те, що вона приходила до театру в дні репетицій, але участі в них брати не могла через хворобу. Не з'ясовано, в яких репетиціях, виставах і в які дні вона повинна була брати участь.
Виходячи з наведеного, судова колегія Верховного Суду скасувала постановлені рішення, а справу надіслала на новий розгляд.
Надруковано: "Бюлетень законодавства і юридичної практики України", N 3, 1995 р.