Обов'язковість виконання судових рішень...
Нормативне регулювання розподілу бюджетних коштів не впливає на ситуацію виконання державними органами остаточних рішень судів. Більш того, Суд нагадує про свою усталену практику, згідно з якою нездатність держави виконувати рішення через відсутність достатніх бюджетних коштів не може слугувати виправданням такого невиконання (див. рішення Суду у справі Цибулько та інші проти України, no. 65656/11 та 249 інших заяв, від 20.06.2013).
Беручи до уваги усталену практику... Суд вважає, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з тривалим невиконанням рішень, ухвалених на користь заявників. Суд також вважає, що було порушення статті 13 Конвенції, оскільки заявники не мали ефективних засобів юридичного захисту, за допомогою яких вони могли б отримати відшкодування шкоди, завданої таким невиконанням (див. рішення Суду у справі Писарський та інші проти України, no. 20397/07 та 164 інших заяви, від 20.06.2013).
Суд повторює, що право на суд, захищене пунктом 1 статті 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов'язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін. Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок.
Тому необгрунтована тривала затримка виконання обов'язкового рішення може суперечити Конвенції. Саме на державу покладається обов'язок забезпечення того, щоб остаточні рішення, постановлені проти її органів або організацій чи підприємств, якими вона володіє або які вона контролює, були виконані відповідно до вищезазначених вимог Конвенції. Держава відповідає за виконання остаточних рішень, якщо органи влади контролюють обставини, що блокують або перешкоджають їхньому повному та своєчасному виконанню (див. рішення Суду у справі Савіцький проти України, no. 38773/05, від 26.07.2012).
Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia (серед іншого) , захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.
Також Суд зазначає, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення Суду у справі Глоба проти України, no. 15729/07, від 05.07.2012).
Європейський суд дійшов висновку, що невиконання державою винесеного на користь підприємства-заявника рішення становить порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення Суду у справі Силенок і Техносервіс-плюс проти України, no. 20988/02, від 09.12.2010).
Суд повторює, що право доступу до суду включає право на виконання судового рішення без надмірних затримок. Проте затримка з виконанням судового рішення на період, який є конче необхідним для розв'язання проблем публічного характеру, може, за певних обставин, бути визнана обгрунтованою.
Суд зазначає, що українське законодавство передбачає дві ситуації, коли виконавче провадження щодо державного підприємства може бути зупинене на невизначений період, без будь-якої можливості для стягувачів оскаржити зупинення чи отримати відшкодування за затримку. По-перше, це провадження у справі про банкрутство. Так, суд може заборонити стягнення усіх боргів з боржника, і останній отримує імунітет від відповідальності за затримки у виконанні своїх зобов'язань за тривалість цих проваджень. По-друге, є заборона на відчуження майна державних підприємств для виплати їх заборгованостей.
Обидві заборони були застосовані у цій справі, і Суд не може заперечувати щодо їх загальної законності. Проте законодавство не надає стягувачу, такому, як заявник, чи державному виконавцю жодної можливості оскаржити такі обмеження у випадку їх довільного чи незаконного застосування. Також не може бути подано ніякого позову про відшкодування шкоди за затримки у виконанні, спричинені такими обмеженнями.
За цих обставин Суд вирішує, що затримкою близько трьох років з виконанням рішення у справі заявника державні органи позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції усього практичного ефекту. Таким чином, тут було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення Суду у справі Сокур проти України, no. 29439/02, від 26.04.2005).
Суд наголошує, що держава-відповідач повинна забезпечити гарантії, передбачені Конвенцією, і що протиріччя між органами місцевої влади [між судом та виконавчою службою щодо заміни способу виконання] не повинні вплинути на права заявника, гарантовані Конвенцією (див. рішення Суду у справі Комнацький проти України, no. 40753/07, від 15.10.2009).
Суд зазначає, що виконання рішення суду, що містить вимогу негрошової природи, може зайняти більше часу, ніж у справі щодо виплати грошових коштів, присуджених рішенням суду (див. рішення Суду у справі Ганенко проти України, no. 27184/03, від 11.01.2005).
Суд пропонує не відокремлювати тривалість виконавчого провадження від тривалості судового розгляду справи у цілому (див. рішення Суду у справі Хмильова проти України, no. 34419/06, від 18.06.2009).
Суд повторює, що він вже встановлював, що держава є відповідальною за борги державного підприємства, не дивлячись на те, що підприємство є окремою юридичною особою. Таким чином, держава є відповідальною за невиплату заявнику сум, присуджених йому рішеннями, що винесені проти такого підприємства. Суд вважає, що Уряд не продемонстрував, що підприємство мало достатню інституційну та операційну незалежність від держави, щоб звільнити державу від відповідальності за Конвенцією за дії чи бездіяльність цього підприємства.
Таким чином, Суд вирішує, що держава є відповідальною за борги такого підприємства, як наведено у цій справі (див. рішення Суду у справі Станковська проти України, no. 20984/04, від 11.12.2008).
Суд нагадує, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні (див. рішення Суду у справі Антонюк проти України, no. 17022/02, від 11.12.2008).