ГПК ( 1798-12 ), визначаючи підстави представництва юридичних осіб та громадян у господарському суді, не обмежує їх у виборі тих осіб, які здійснюватимуть таке представництво.
Водночас у вирішенні питань, пов'язаних з розглядом вимог сторін та третіх осіб про відшкодування їх витрат на послуги представників у господарському суді, слід враховувати таке.
За приписом частини третьої статті 48 ГПК ( 1798-12 ) витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру" ( 2887-12 ). Дія цього Закону поширюється тільки на осіб, які є адвокатами.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про адвокатуру" ( 2887-12 ) адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.
Таким чином, стаття 44 ГПК ( 1798-12 ) передбачає відшкодування як судових витрат сум, що були сплачені стороною за отримання лише послуг адвокатів, а не будь-яких представників.
11. Суд може обмежити розмір сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, з огляду на розумну необхідність відповідних судових витрат для даної справи.
Частина п'ята статті 49 ГПК ( 1798-12 ) відносить до числа судових витрат суми, які підлягають сплаті за послуги адвоката.
У пункті 12 роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України від 04.03.1998 N 02-5/78 ( v5_78800-98 ) "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" (з наступними доповненнями і змінами) зазначено: "Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема, ціни позову може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи".
У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна надавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.
12. Суми, які підлягають сплаті за послуги адвоката, в разі задоволення позову, поданого до відповідача, якого звільнено від сплати державного мита, можуть бути стягнуті на користь позивача.
З системного аналізу приписів статті 49 ГПК ( 1798-12 ) вбачається, що суми, сплачені за послуги адвоката особою, на користь якої ухвалено судовий акт, покладаються на іншу особу, яка бере участь у справі, і в тих випадках, коли цю іншу особу звільнено від сплати державного мита.
13. Оскарження ухвали про повернення зустрічної позовної заяви можливе на загальних підставах.
Відповідно до частини другої статті 60 ГПК ( 1798-12 ) подання зустрічного позову провадиться за загальними правилами подання позовів. Оскільки ухвалу про повернення позовної заяви може бути оскаржено (частина друга статті 63 ГПК), то може бути оскаржена й ухвала про повернення зустрічної позовної заяви. В разі оскарження ухвали про повернення зустрічної позовної заяви до прийняття рішення за первісним позовом розгляд первісного позову може бути відкладений до розгляду скарги на названу ухвалу (частина перша статті 77 ГПК).
14. Господарський суд за наявності у нього сумнівів щодо повноважень посадової особи підприємства (організації) на підписання позовної заяви не позбавлений права і можливості витребувати відповідні додаткові докази, але не мав законних підстав для повернення такої заяви без розгляду.
Місцевий господарський суд повернув позовну заяву підприємства з посиланням на те, що останню підписано громадянином З. як директором підприємства без подання доказів наявності у нього відповідних повноважень (протоколу загальних зборів чи наказу про призначення директором).
Апеляційним господарським судом було встановлено, що позовну заяву було підписано директором (керівником) підприємства-позивача, який діяв відповідно до покладених на нього повноважень, що підтверджено доданою до заяви довідкою з єдиного державного реєстру.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 63 ГПК ( 1798-12 ) суддя повертає позовну заяву і додані до неї додатки без розгляду, якщо позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано.
Згідно з частиною п'ятою статті 65 Господарського кодексу України ( 436-15 ) керівник підприємства без доручення дії від імені підприємства, представляє його інтереси, зокрема, в органах державної влади, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами.
Водночас за наявності у місцевого господарського суду сумнівів щодо повноважень зазначеної посадової особи він не позбавлений був права і можливості витребувати з урахуванням приписів частини другої статті 28 і частини першої статті 38 ГПК ( 1798-12 ) додаткові докази, але не мав законних підстав для повернення позовної заяви без розгляду.
15. Умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може унеможливити або утруднити виконання рішення по суті позовних вимог.
Товариство "А." звернулося до низки підприємств з позовом про визнання недостовірною поширеної одним з відповідачів інформації про те, що торговельна марка "N." знаходиться в трійці світових лідерів з виготовлення певного товару.
Відповідне товариство звернулося до господарського суду також із клопотанням про забезпечення позову, зокрема, шляхом заборони відповідачам та будь-яким суб'єктам господарювання замовляти, виготовляти та розповсюджувати в будь-якій спосіб рекламу торговельної марки "N." з посиланням на: друковані засоби масової інформації, в тому числі їх інтернет-версії; світовий та міжнародний статус названої торговельної марки; будь-яке місце цієї торговельної марки на ринку відповідного товару; "трійку світових лідерів" у даній галузі виробництва, "згідно з рейтингами друкованих та будь-яких інших засобів масової інформації".
Згадане клопотання у відповідній частині місцевим господарським судом було задоволено.
Переглядаючи ухвалу місцевого господарського суду про вжиття заходів до забезпечення позову, касаційна інстанція звернула увагу, зокрема, на таке.
Місцевий господарський суд: не обґрунтував, яким чином невжиття цих заходів до забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду; не надав належної оцінки тому факту, що зазначені заходи до забезпечення позову за своїм змістом не адекватні заявленим позовним вимогам, оскільки предметом спору зі справи є лише визнання недостовірною інформації про те, що торговельна марка "N." знаходиться у трійці світових лідерів з виробництва певного товару. Разом з тим, місцевим господарським судом не враховано, що факт недостовірності інформації, поширеної в оспорюваному рекламному сюжеті, входить до предмету доказування зі справи та підлягає доведенню під час вирішення спору по суті, а також судом не зазначено, чому заборона замовлення, виготовлення та розповсюдження в будь-який спосіб недостовірної, на думку позивача, інформації, стосується і тих суб'єктів господарювання, яких не залучено до участі в даній справі.
З урахуванням наведеного та з огляду на неправильне застосування місцевим господарським судом приписів статті 66 ГПК ( 1798-12 ) зазначену ухвалу у відповідній частині було скасовано, а в задоволенні заяви товариства "А." про вжиття заходів до забезпечення позову в цій частині - відмовлено.
Отже, у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснювати оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності їх вжиття з урахуванням такого:
розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника;
забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу;
наявності зв'язку між конкретним видом заходів до забезпечення позову і предметом відповідної позовної вимоги;
імовірності настання обставин, зазначених у статті 66 ГПК ( 1798-12 );
запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками судового процесу.
16. У невідкладних випадках учасники судового процесу можуть повідомлятися господарським судом про час і місце судового засідання, про необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду тощо із застосуванням інших, ніж надіслання судового акта поштовим відправленням, засобів зв'язку.
За загальним правилом, визначені ГПК ( 1798-12 ) процесуальні документи надсилаються сторонам та іншим учасникам судового процесу у встановлені для цього строки.
Водночас названий Кодекс не містить припису про те, що зазначені документи мають обов'язково надсилатися поштовими відправленнями (як листи в конвертах). Тому в невідкладних випадках, особливо коли йдеться про стислі строки вчинення процесуальних дій (наприклад, для розгляду заяви про вжиття запобіжних заходів, - частина перша статті 43-4 ГПК ( 1798-12 ), про витребування документів і матеріалів у порядку підготовки справи до розгляду (стаття 65 ГПК) і т. ін., учасники судового процесу можуть повідомлятися господарським судом про час і місце судового засідання, про необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду тощо із застосуванням телефонограм, телеграм, факсимільного зв'язку, електронної пошти, інших засобів зв'язку. При цьому слід мати на увазі, що на копії переданого з використанням таких засобів зв'язку тексту, що залишився в господарському суді, зазначаються прізвище особи, яка його передала, та час його передачі, а так само прізвище особи, яка його прийняла.
17. Норма пункту 3 статті 83 ГПК ( 1798-12 ) є процесуальною і може бути застосована лише разом з відповідною нормою закону матеріального.
Господарським судом у вирішенні спору, пов'язаного із стягненням пені на підставі Закону України "Про захист економічної конкуренції" ( 2210-14 ), було зменшено розмір відповідної пені з посиланням на пункт 3 статті 83 ГПК ( 1798-12 ).
За приписом цієї норми господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.
Господарський суд, обґрунтовуючи своє рішення про зменшення розміру стягуваної пені, не взяв до уваги, що наведена норма є процесуальною і може бути застосована лише разом з відповідною нормою закону матеріального. Проте норм матеріального права ним в обґрунтування прийнятого рішення не наведено. Між тим названий Закон, на підставі якого нараховано пеню, не містить норм, які надавали б суду право зменшувати розмір стягуваної пені (у разі її правомірного нарахування).
18. Резолютивна частина судового рішення, прийнятого по суті спору, має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог.
Господарським судом за результатами розгляду позову про спростування недостовірної інформації та про стягнення компенсації за заподіяну у зв'язку з поширенням такої інформації моральної шкоди в задоволенні позову відмовлено з мотиву відсутності підстав для стягнення суми зазначеної компенсації, оскільки відсутні докази заподіяння моральної шкоди.
У прийнятті такого рішення суд не взяв до уваги, що:
- за приписом пункту 4 частини першої статті 84 ГПК ( 1798-12 ) резолютивна частина рішення господарського суду має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог;
- в абзаці другому пункту 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 N 11 ( v0011700-76 ) "Про судове рішення" зазначено, що при об'єднанні в одному провадженні кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме постановив суд по кожній позовній вимозі;
- така позиція кореспондується зі змістом абзацу другого пункту 9 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 N 02-5/422 ( v_422800-96 ) "Про судове рішення", в якому викладено, що у резолютивній частині рішення має бути остаточна відповідь щодо усіх вимог, які були предметом судового розгляду;
- предметом судового розгляду зі справи було декілька вимог, а саме: стягнення компенсації за заподіяну моральну шкоду та зобов'язання відповідачів спростувати недостовірну інформацію, а остаточна відповідь судом була надана лише щодо однієї з них (відшкодування заподіяної моральної шкоди), отже, інша позовна вимога (спростування недостовірної інформації), по суті, залишилася без розгляду всупереч приписам пункту 4 частини першої статті 84 ГПК ( 1798-12 ).
В абзаці другому пункту 4 названого роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України ( v_422800-96 ) зазначено, що, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.
До того ж у прийнятті рішення про відмову у позові щодо стягнення з відповідачів у солідарному порядку компенсації за заподіяну ними моральну шкоду суд обмежився викладенням думки позивача та відповідачів без належних обґрунтувань, заснованих на законі, та без встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.
Наведене стало підставою для скасування прийнятого судового рішення та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
19. Розгляд апеляційною інстанцією додаткових доказів без обґрунтування заявником неможливості їх подання суду першої інстанції не може вважатися підставою для скасування законної та обґрунтованої постанови.
Відповідно до частини першої статті 101 ГПК ( 1798-12 ) у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу; додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.
З урахуванням наведеного законодавчого припису суд апеляційної інстанції, приймаючи додаткові докази, має викладати мотивувальну частину своєї постанови із зазначенням відповідного обґрунтування заявником неможливості їх подання суду першої інстанції та з оцінкою апеляційною інстанцією такого обґрунтування.
Водночас якщо прийнята апеляційною інстанцією постанова є по суті законною і обґрунтованою, то самі лише прийняття і розгляд апеляційною інстанцією додаткових доказів без обґрунтування заявником неможливості їх подання суду першої інстанції не можуть вважатися підставами для скасування зазначеної постанови. До того ж і частина друга статті 111-10 ГПК ( 1798-12 ) не відносить відповідне порушення до числа тих, які в будь-якому випадку є підставою для скасування постанови апеляційного господарського суду.
20. Відсутність у матеріалах справи положення чи іншого нормативно-правового акта, що визначає повноваження міністерства чи відомства, не є підставою для скасування рішення чи постанови господарського суду і передачі справи на новий розгляд, оскільки касаційна інстанція може самостійно з'ясувати це питання з відповідного нормативно-правового акта.
В обґрунтування касаційної скарги на рішення суду першої інстанції відповідач зі справи зазначив, що названим судом у розгляді справи не було з'ясовано статус міністерства-позивача у цій же справі і в матеріалах останньої відсутні документи, що підтверджують повноваження міністерства стосовно подання позову. Касаційна інстанція, з'ясувавши в засіданні, що повноваження міністерства закріплено в положенні про нього, згідно з яким міністерство є юридичною особою і вправі подавати позови, пов'язані з предметом спору зі справи, залишила оскаржуване рішення без змін, а скаргу - без задоволення.
Заступник Голови Вищого господарського суду України В.Москаленко