ЦПК ( 1618-15 ) містить перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення. При цьому в наведеному переліку не передбачено ані ухвалу компетентного (місцевого) суду про відмову в видачі виконавчого документа, ані ухвалу про його видачу.
Такими чином, постановляючи ухвали чи то про видачу виконавчого документа, чи то про відмову у його видачі, суд вирішує питання про цивільні права та обов'язки осіб, а самі особи при цьому позбавлені права на апеляційне оскарження такого судового рішення. Оскаржити ці ухвали одночасно з рішенням суду, як це передбачено ч. 2 ст. 293 ЦПК ( 1618-15 ), сторони не можуть, оскільки таке рішення компетентним судом не ухвалюється.
Отже, особа, про права якої суд прийняв рішення, не залучивши до розгляду справи, взагалі позбавлена доступу до правосуддя. Таке обмеження, за наявності в державі апеляційної та касаційної інстанцій, нічим не зумовлено, порушує саму суть доступу до суду і, тим самим, є грубим порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 ).
Однак згідно ч. 2 ст. 2 ЦПК ( 1618-15 ), якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені ЦПК ( 1618-15 ), застосовуються правила міжнародного договору.
Беручи до уваги, що Конвенція ( 995_004 ) є міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого Верховна Рада України надала згідно з Постановою від 17 липня 1997 р. за N 475/97-ВР ( 475/97-ВР ), за наведених обставин суди апеляційної інстанції при вирішені питання про прийняття апеляційних скарг на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа повинні керуватися саме нормами ст. 6 Конвенції ( 995_004 ), вищенаведеними рішеннями Європейського суду з прав людини та приймати апеляційні скарги до розгляду в порядку, передбаченому ст. 297 ЦПК ( 1618-15 ).
Крім того, п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції ( 254к/96-ВР ) передбачена гарантія забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.
Аналіз цієї норми засвідчує те, що апеляційне і касаційне оскарження судового рішення можливе не тільки у передбачених законом випадках, а й тоді, коли закон не містить прямої заборони на таке оскарження. Такий висновок міститься у Рішенні Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 р. у справі N 11-рп/2007 ( va11p710-07 ) за конституційним зверненням громадянина Касьяненка Б.П. щодо офіційного тлумачення положень п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ), ч. 2 ст. 383 Кримінально-процесуального кодексу України ( 1001-05 ).
Статтею 56 Закону N 1701-IV ( 1701-15 ) передбачене право на оскарження ухвали про відмову у видачі виконавчого документа на підставі рішення третейського суду. Цією ж нормою Закону ( 1701-15 ) визначено порядок і строки подачі апеляційної скарги на зазначену ухвалу суду. Законом ( 1701-15 ) не встановлено порядку оскарження ухвали про видачу виконавчого документа, проте прямо й не передбачено заборони на оскарження такої ухвали.
З огляду на наведене та беручи до уваги, що норми Конституції ( 254к/96-ВР ) є нормами прямої дії, суди апеляційної інстанції вправі і, більше того, зобов'язані приймати до свого апеляційного провадження апеляційні скарги на ухвали суду про видачу (відмову у видачі) виконавчого документа за рішеннями третейських судів.
Про правильність такої позиції свідчить також принцип доступу до правосуддя, викладений у ст. 6 Закону від 7 лютого 2002 р. N 3018-III ( 3018-14 ) "Про судоустрій України", відповідно до якої усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.
Так, в ухвалі від 19 червня 2008 р. апеляційного суду Запорізької області у справі за апеляційною скаргою С.Ю. на ухвалу судді Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 7 червня 2007 р. про видачу виконавчого документа за рішенням постійно діючого третейського суду при Українській товарній біржі "Українська товарна біржа" зазначено: "... що С.Ю. оскаржує ухвалу суду першої інстанції, яка у відповідності до положень ст. 293 ЦПК ( 1618-15 ) не підлягає окремому від рішення оскарженню. Крім того, цю ухвалу оскаржує особа, яка не брала участі як при розгляді справи в третейському суді, так і в суді першої інстанції місцевого загального суду.
Проте згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 р. N 9-зп ( v009p710-97 ) ч. 1 ст. 55 Конституції ( 254к/96-ВР ) треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені.
Відмова у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу суду, яка не передбачена ст. 293 ЦПК ( 1618-15 ), подана особою, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права і обов'язки, є відмовою у правосудді.
Європейський суд з прав людини тлумачить зазначену правову норму таким чином: "Суд нагадує, що з 1 ст. 6 охороняє право кожного подавати будь-яку скаргу до суду чи трибуналу стосовно його громадянських прав і обов'язків. У цьому сенсі стаття містить поняття "право на суд", в якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах з розгляду цивільних справ, становить одну з її складових (рішення "Hornsby v. Greece" від 19 березня 1997 р.); "в силу ст. 1 Конвенції ( 995_004 ) кожна Договірна Сторона "гарантує кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції". Обов'язок забезпечувати ефективну реалізацію прав, захищених цим документом, має бути результатом позитивних обов'язків держави (рішення у справі "X і Y проти Нідерландів" від 26 березня 1985 р.).
Аналогічна ситуація має місце у випадках оскарження окремих ухвал, постановлених судом під час або за результатами розгляду справи. Адже ст. 293 ЦПК ( 1618-15 ) також не передбачено право особи на оскарження такої ухвали. Разом з тим відповідно до ст. 211 ЦПК ( 1618-15 ) апеляційний суд відкриває апеляційне провадження по скаргам на зазначені категорії незалежно від того постановлено чи ні рішення суду.
Отже, зважаючи на те, що оскаржуваними ухвалами часто фактично узаконюються незаконні рішення третейських судів, порушуються права осіб, які не брали участі у справі, та з огляду на те, що ч. 7 ст. 8 ЦПК ( 1618-15 ) передбачена можливість застосування аналогії закону, судова колегія вважає за можливе прийняття до розгляду апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції про видачу виконавчого документа за рішенням третейського суду".
Правильність такої позиції також підтверджується практикою Верховного Суду України.
Так, Верховний Суд України розглянув справу за касаційною скаргою ТОВ "СП МДМ" про скасування ухвали про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду.
Рішенням постійно діючого третейського суду при Українській Товарній Біржі "Українська товарна біржа" від 14 серпня 2006 р. частково задоволено позов ТОВ "Макс Лайн" до Б.Г. про спонукання до вчинення дій та визнання права власності на об'єкт нерухомого майна, визнано за ТОВ "Макс Лайн" право власності на нежитлове приміщення.
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18 серпня 2006 р. задоволено заяву ТОВ "Макс Лайн" про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду. В листопаді 2006 р. ТОВ "СП МДМ" оскаржило зазначену ухвалу суду в апеляційному порядку. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 21 листопада 2006 р. апеляційну скаргу повернено ТОВ "СП МДМ" на тій підставі, що ухвала суду про видачу виконавчого документа оскарженню не підлягає.
Колегія Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України не погодилась із зазначеним висновком з таких міркувань.
Відповідно до ч. 8 ст. 56 Закону N 1701-IV ( 1701-15 ) право оскаржити ухвалу про відмову у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду мають лише сторони третейського розгляду справи. За змістом зазначеної норми особи, які не брали участі в справі, якщо суд вирішив питання про їх права і обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку як ухвалу про видачу виконавчого документа, так і ухвалу про відмову у його видачі з підстав незалучення їх до участі в третейському розгляді справи.
Звертаючись до суду з апеляційною скаргою на ухвалу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду, ТОВ "СП МДМ" серед іншого посилалося на те, що воно є власником об'єкта нерухомого майна, спір про який вирішено третейським судом, однак до участі в третейському розгляді справи його залучено не було.
Вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги, суддя апеляційного суду на зазначене посилання уваги не звернув, оцінки йому не надав та дійшов помилкового висновку, що ухвала про видачу виконавчого документа не може бути оскаржена ТОВ "СП МДМ" в апеляційному порядку.
Виходячи з наведеного, ухвалою від 28 січня 2009 р. Верховний Суд України частково задовольнив касаційну скаргу ТОВ "СП МДМ", скасувавши ухвалу апеляційного суду Запорізької області і передавши справу про прийняття апеляційної скарги ТОВ "СП МДМ" на ухвалу про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Результати проведеного узагальнення свідчать про те, що діяльність третейських судів з вирішення спорів, а також недосконалість законодавчого регулювання такої діяльності призводять до виникнення значної кількості проблем у діяльності судів. З огляду на те, що кількість справ, які розглядаються третейськими судами, стрімко зростає, а практика розгляду судами загальної юрисдикції справ, пов'язаних з їх діяльністю є вкрай суперечливою, вирішення цих проблем є невідкладним завданням, вирішувати яке необхідно шляхом удосконалення законодавства, а також формуванням єдиної практики розгляду судами зазначених справ.