СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
04.11.92
(Витяг)
Виконком Залізничної районної Ради м. Львова пред'явив позов до К. про виселення без надання іншого житла.
Позивач вказував, що відповідачі поселились в однокімнатну квартиру у 1989 р. для догляду за наймачем П. В січні 1990 р. вона померла, але звільнити квартиру відповідачі, які є тимчасовими жильцями, відмовились.
У березні 1991 р. К. пред'явили зустрічний позов про визнання за ними права на спірну жилу площу, посилаючись на те, що проживали з П. однією сім'єю, вели спільне господарство, здійснювали за нею догляд.
Справа судами розглядалась неодноразово.
Рішенням Залізничного райнарсуду м. Львова від 7 серпня 1991 р. в задоволенні позову про виселення подружжя К. відмовлено і за ними визнано право на спірну жилу площу.
В касаційному порядку справа не розглядалась.
Постановою президії Львівського обласного суду від 14 травня 1992 р. протест прокурора області на судове рішення залишений без задоволення.
В протесті заступника Генерального прокурора України ставиться питання про скасування судових рішень як таких, що не відповідають вимогам закону.
Судова колегія Верховного Суду України знайшла, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.
Постановляючи рішення, народний суд вважав, що подружжя К. були членами сім'ї П., в зв'язку з чим набули самостійне право на спірну жилу площу.
Такого висновку суд дійшов без всебічного з'ясування дійсних обставин справи і належної оцінки доказів, чим порушив вимоги статей 15, 30, 62, 203 ЦПК ( 1501-06, 1502-06 ).
Відповідно до ст. 65 ЖК ( 5464-10 ), на яку послався суд, особи, що вселилися в жиле приміщення, набувають рівного з наймачем права користування при умові вселення їх як членів сім'ї цього наймача.
Між тим, як вбачається з матеріалів справи і не заперечується відповідачами, подружжя К. з наймачем не були в родинних стосунках і поселились в квартиру П. для здійснення догляду за нею як пристарілою, що потребувала допомоги.
Ці обставини судом залишені без уваги і належної оцінки.
Твердження суду про те, що відповідачі вселились в квартиру як члени сім'ї, не можна визнати переконливими, оскільки в судовому засіданні 7 серпня 1991 р. вони самі не заперечували про поселення до хворої П. з метою здійснення догляду. Ці посилання при новому розгляді справи не перевірялись і їм не дана відповідна оцінка в сукупності з іншими доказами.
Більш ретельної перевірки потребують і показання свідків Ф., С. та інших, на які послався суд в обгрунтування своїх висновків, оскільки ці показання суперечливі.
Зокрема, свідок Ф. в судовому засіданні 7 серпня 1991 р. стверджувала, що подружжя К. жили з П. однією сім'єю, в той же час, з її показань в судовому засіданні 22 квітня 1991 р. вбачається, що вони поселились на жилу площу П. як тимчасові жильці.
Аналогічні розходження і протиріччя є і в показаннях свідка С.
Залишаючи рішення народного суду без змін, президія обласного суду не звернула уваги на зазначені порушення норм матеріального і процесуального права.
Судова колегія Верховного Суду України визнала, що за таких обставин судові рішення не можуть бути залишені в силі і підлягають скасуванню.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України", N 2, 1995 р.