СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
02.12.2003
(Витяг)
У квітні 2003 р. спільне підприємство - товариство з обмеженою відповідальністю "Універсал Ледер Україна" (далі - СП) звернулося до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства "Меридіан ім. СП. Корольова" (далі - ВАТ) про стягнення 467 тис. 468 грн., витрачених на реконструкцію приміщення, в тому числі штрафних санкцій у розмірі річної оплати за користування приміщенням. На обгрунтування своїх вимог позивач послався на те, що реконструкцію приміщення, переданого йому згідно з договором про співробітництво від 28 червня 1995 р. (далі - договір від 28 червня 1995 р.), він здійснив за рахунок власних коштів та за згодою відповідача. У зв'язку з тим, що зазначений договір (у ньому було передбачено негайне відшкодування ВАТ у повному обсязі СП витрат на реконструкцію приміщень) розірвано за ініціативою ВАТ, позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму.
Відповідач позовних вимог не визнав і просив відмовити у задоволенні позову.
Господарський суд м. Києва рішенням від 12 травня 2003 р. позов задовольнив, постановивши стягнути з ВАТ на користь СП 467 тис. 468 грн.
Київський апеляційний господарський суд постановою від 18 червня 2003 р. скасував це рішення і відмовив у задоволенні позову.
Вищий господарський суд України постановою від 6 серпня 2003 р. постанову Київського апеляційного господарського суду скасував, а рішення Господарського суду м. Києва залишив без зміни.
Генеральний прокурор України вніс касаційне подання на постанову Вищого господарського суду України від 6 серпня 2003 р.
Верховний Суд України ухвалою від 6 листопада 2003 р. порушив касаційне провадження з перегляду цієї постанови Вищого господарського суду України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї і перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України визнав, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Вищий господарський суд України у своїй постанові послався на те, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо стягнення з ВАТ на користь СП 467 тис. 468 грн., оскільки у договорі від 28 червня 1995 р. передбачено обов'язок негайної сплати ВАТ у повному обсязі витрат на реконструкцію приміщення. Вищий господарський суд України також зазначив, що апеляційний господарський суд безпідставно застосував статті 203, 209, 210 ЦК ( 435-15 ), тому що положення пунктів 5.1, 5.4, 5.6 цього договору мають застосовуватись у випадку закінчення строку його дії, а саме у 2015 р.
Проте такі висновки є помилковими.
Згідно зі ст. 203 ЦК ( 435-15 ) у разі невиконання або не належного виконання зобов'язання боржником він зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.
Апеляційний господарський суд обгрунтовано вказав на те, що з матеріалів справи не вбачається наявність вини відповідача у порушенні умов договору від 28 червня 1995 р., який розірвано відповідно до рішення Господарського суду м. Києва від 14 серпня 2001 р. на вимогу відповідача у зв'язку з невиконанням СП до говірних зобов'язань.
Статтями 209, 210 ЦК ( 435-15 ) передбачено, що особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини, а коли невиконання або неналежне виконання зобов'язання зумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільняється від зазначеної відповідальності.
Господарський суд м. Києва рішенням від 14 серпня 2001 р. встановив вину позивача у неналежному виконанні умов договору від 28 червня 1995 р. і визнав договір розірваним.
У пунктах 5.1, 5.4, 5.6 цього договору передбачено, що поточний ремонт приміщення, наданого СП, здійснюється за рахунок останнього, й при цьому він має право провести за свій рахунок всі роботи, необхідні для здійснення комерційної діяльності на наданих площах, отримавши попередню згоду ВАТ, і всі зміни в цьому приміщенні будуть прийняті останнім без компенсації СП витрат.
Виходячи з наведеного не можна визнати обгрунтованим висновок суду першої інстанції, підтриманий Вищим господарським судом, щодо стягнення з відповідача на користь позивача витрат, здійснених позивачем при використанні приміщення за договором від 28 червня 1995 р.
Відповідно до статей 178, 179 ЦК ( 435-15 ) виконання зобов'язань може забезпечуватися неустойкою (штрафом, пенею), якою визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення зобов'язання.
У п. 6.4 договору від 28 червня 1995 р. встановлено, що коли його розірвання відбувається за ініціативою ВАТ, то витрати СП на реконструкцію приміщень, аванси, вартість матеріалів тощо будуть відшкодовані негайно і в повному обсязі зі сплатою франшизи у розмірі річної оплати, перерахованої за використання приміщення протягом останнього року.
Оскільки розірвання договору відбулося внаслідок невиконання зобов'язання позивачем, то підстав для покладення цивільно-правової відповідальності за це на відповідача немає.
За таких обставин Верховний Суд України касаційне подання Генерального прокурора України задовольнив, постанову Вищого господарського суду України від 6 серпня 2003 р. та рішення Господарського суду м. Києва від 12 травня 2003 р. скасував, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 червня 2003 р. залишив у силі.