ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
31.01.1992
(Витяг)
У березні 1990 р. П-ко звернулася з позовом до К. і П-ча про поділ частини будинку та виселення.
Вона зазначала, що 6/24 частин цього будинку належали на праві власності її батьку П., який в червні 1988 р. помер, заповівши цю частину будинку їй. Але на час відкриття спадщини його дружина - мати відповідачів була непрацездатною, тому на підставі ст. 535 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) вона успадкувала 1/24 частину будинку, а після її смерті цю частину успадкували відповідачі. Однак, дійти згоди в користуванні успадкованими частинами будинку вони не можуть. Тому, посилаючись на те, що відповідно до висновку експертизи виділити 1/24 частину будинку в натурі неможливо, П-ко просила все, що належало в будинку батькові, виділити їй, а на користь відповідачів стягнути грошову компенсацію, виселивши з цих приміщень П-ча разом з усіма проживаючими з ним особами як таких, що поселились в них після смерті батька.
Відповідачі К. та П-ч пред'явили зустрічний позов про визнання права власності на частину будинку, що належала батькові, за ними, оскільки за домовленістю з батьком вони своїми коштами і працею брали участь в її добудові та переобладнанні, а тому набули самостійного права на неї.
Рішенням Деснянського районного народного суду від 31 травня 1990 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних справах Чернігівського обласного суду від 3 липня 1990 р., позов П-ко задоволено, а в зустрічному позові відмовлено. Постановою президії цього ж обласного суду від 10 липня 1991 р. - протест прокурора Чернігівської області, а ухвалою судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 9 жовтня 1991 р. - протест заступника Генерального прокурора України про скасування судових рішень залишено без задоволення.
У протесті заступника Генерального прокурора України порушується питання про скасування судових рішень в частині виселення родини відповідача з виділених Пко приміщень з тих підстав, що суд не перевірив його тверджень, що в цих приміщеннях він проживав і за життя батька, а за цих умов він може бути виселений лише при доведеності позивачкою своєї потреби в приміщеннях. Пленум Верховного Суду України вважає, що протест не підлягає задоволенню з таких підстав.
З матеріалів справи видно, що 2/3 частин будинку належали на праві спільної сумісної власності батькам відповідачів.
Рішенням Деснянського районного народного суду м. Чернігова від 2 жовтня 1975 р. ця частина будинку була поділена між батьками - батьку виділено 11/30 частин, матері - 3/10.
Протягом 1983 - 1984 рр. мати з дозволу виконавчого комітету Деснянської районної ради народних депутатів добудувала до своєї частини будинку жилі й підсобні приміщення, де стали проживати й відповідачі, батько ж самовільно переобладнав свою частину будинку, а в 1986 р. узаконив це переобладнання. Внаслідок цього частки співвласності на будинок змінилися і батькові стало належати 6/24 частин будинку. 18 червня 1988 р. він помер, а 29 вересня 1988 р. померла мати.
Вирішуючи спір про визнання права власності на частину будинку, що належала батькові, та відмовляючи в цьому відповідачам, суд виходив з того, що переобладнання в ній батько виконав за свої кошти, ніяких достовірних доказів про наявність між ним і відповідачами сімейних стосунків, які підтверджували б наявність домовленості на створення спільної власності на ці приміщення, судом не встановлено, а тому й право власності в порядку спадкування за заповітом повинно бути визнане за позивачкою.
Одночасно суд зазначив, і це підтверджується матеріалами справи, що відповідач був і є забезпеченим житлом в цьому ж будинку - разом зі своєю сім'єю, а не як член сім'ї батька, він займав відокремлену частину будинку і в даний час є його співвласником. А займаючи без згоди позивачки ще й приміщення, що їй виділяються, він порушує її права як власника, в зв'язку з чим зобов'язаний звільнити ці приміщення. Тобто, в даному випадку суд виходив із необхідності захисту права власності відповідно до вимог ст. 149 Цивільного кодексу ( 1540-06 ), згідно з якою власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.
Виходячи з цього, зазначені судом висновки не спростовуються долученими до справи довідками, на які зроблено посилання в протесті.
Довідка вуличного комітету про те, що П-ч був прописаний в будинку батька, сама по собі не є свідченням фактичного його проживання з ним. В подібних випадках прописка провадиться безпосередньо в будинок як об'єкт права особистої власності, а не в якісь конкретні приміщення, до того ж зазначений в довідці номер квартири не збігається з нумерацією приміщень в матеріалах бюро технічної інвентаризації.
Ті факти, що після смерті батька на відповідача були переоформлені автомобіль (виділений П. як інваліду) і телефон, самі по собі за відсутності інших достовірних доказів теж не підтверджують проживання відповідача з батьком як члена його сім'ї і пов'язувати їх з правом подальшого користування належною спадкодавцю частиною будинку не можна.
За таких обставин підстав для додаткової перевірки зазначених у протесті доводів немає.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України", N 3 (частина 2), 1995 р.