СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 12.04.2000
(Витяг)
У жовтні 1997 р. М. пред'явив позов до Ворохтянської міської лікарні про стягнення заробітної плати і середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди. Позивач зазначав, що працював лікарем-терапевтом цієї лікарні, й 23 квітня 1997 р. його було звільнено з роботи за власним бажанням. Посилаючись на те, що при звільненні розрахунку з ним проведено не було, М. просив задовольнити заявлений позов.
Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Івано-Франківського обласного суду від 10 березня 2000 р. позов було задоволено частково. З відповідача на користь позивача стягнуто 1 тис. 46 грн. заробітної плати за час затримки розрахунку, а в решті вимог відмовлено.
У касаційній скарзі М. просив скасувати рішення суду як постановлене з істотними порушеннями норм матеріального та процесуального права. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу залишила без задоволення з таких підстав.
Як видно з матеріалів справи, на час звільнення М. борг із несплаченої йому заробітної плати становив 289 грн. Цю суму йому було запропоновано одержати лише 22 жовтня 1997 р.
За таких обставин суд дійшов обгрунтованого висновку про те, що з вини відповідача розрахунок із М. став можливим лише через шість місяців, і тому правильно стягнув на його користь середній заробіток за цей час затримки, а також заборгованість по заробітній платі, яка виникла в жовтні, листопаді та грудні 1996 р.
Доводи касаційної скарги М. про те, що його середній заробіток становить 182 грн., що за затримку розрахунку заробітну плату йому повинні були сплатити за період не по 22 жовтня 1997 р., а по час вирішення спору судом, що йому незаконно відмовили у відшкодуванні заподіяної моральної шкоди і не розглянули вимоги про стягнення витрат за комунальні послуги, не є обгрунтованими.
Відповідно до ч. 2 п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100 ( 100-95-п ) суд правильно брав до уваги заробітну плату позивача за попередні два місяці роботи до його звільнення (січень, лютий 1997 р.), а не за 12 календарних місяців.
Як вбачається з пояснень позивача, невиплачений йому розрахунок при звільненні він міг одержати 22 жовтня 1997 р. Оскільки фактичного розрахунку в цей день не відбулося з вини М., який відмовився одержувати належні йому до виплати при звільненні кошти, суд дійшов правильного висновку про те, що час затримки мав місце лише з 24 квітня по 22 жовтня 1997 р.
Можливість відшкодування власником або уповноваженим ним органом заподіяної працівникові моральної шкоди передбачено ст. 237-1 КЗпП ( 322-08 ), яка набула чинності з 13 січня 2000 р. Враховуючи те, що дана правова норма зворотної сили не має, суд обгрунтовано відмовив у задоволенні вимог про відшкодування моральної шкоди.
Згідно з ухвалою Івано-Франківського обласного суду від 29 червня 1999 р. вимоги позивача про стягнення грошової компенсації за неодержані комунальні послуги були виділені в окреме провадження і тому вони правильно не розглядалися судом при вирішенні даного спору.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 310, 311 ЦПК ( 1503-06 ), судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу М. залишила без задоволення, а рішення Івано-Франківського обласного суду - без зміни.
"Вісник Верховного Суду України", N 6, 2001 р.