"1. Кожен має право жити у відповідному середовищі, що сприяє розвитку його особистості, і має право оберігати його.
2. Органи державної влади мають сприяти розумному використанню всіх природних ресурсів з метою захисту і поліпшення якості життя, захищати і відновлювати довкілля, покладаючись на необхідну колективну солідарність.
3. Кожен, хто порушує положення попереднього пункту, каратиметься у кримінальному порядку згідно із законом або, у відповідних випадках, в адміністративному порядку і буде зобов'язаний відшкодувати завдану шкоду".
B. Закон 1978 року про захист основних прав
24. Закон 62/1978 передбачає захист деяких основних прав звичайними судами. Серед таких прав є недоторканність житла і свобода вибору місця проживання (пункт 2 статті 1). Однак перехідне положення 2 пункту 2 Закону про Конституційний суд від 3 жовтня 1979 року поширює його застосування на інші права, визнані статтями 14-29 Конституції (стаття 53 Конституції).
25. Зі скаргою на дії адміністрації, що зачіпають права особи, заявник може звернутися до адміністративної палати відповідного суду першої інстанції (стаття 6), не будучи зобов'язаним вичерпати перед тим усі адміністративні засоби (пункт 1 статті 7). У такому разі провадження має терміновий характер, тобто відбувається в коротший строк і не потребує виконання всіх процедурних дій (статті 8 і 10).
Подавши заяву, особа може просити про призупинення оскаржуваної дії, це питання вирішується за окремою спрощеною процедурою (стаття 7).
Рішення цього суду може бути оскаржене у Верховному суді (стаття 9), який розглядає справу за прискореною процедурою.
C. Положення стосовно захисту довкілля
26. Захист довкілля становить предмет багатьох розпоряджень держави та автономних адміністративних одиниць, нормативних актів різного підпорядкування: стаття 45 Конституції (див. вище пункт 23), Закон 20/1986 від 14 травня 1986 року про токсичні та небезпечні відходи; королівський законодавчий Декрет 1302/1986 від 28 червня 1986 року про оцінку впливів на зовнішнє середовище; Закон 38/1972 від 22 грудня 1972 року про захист атмосферного середовища.
27. У таких справах найчастіше посилаються на Постанову 1961 року, затверджену Декретом 2414/1961 від 30 листопада, стосовно дій, визнаних такими, що заважають, є нездоровими, шкідливими та небезпечними.
Цей закон спрямований на запобігання тому, щоб установи, заклади, певні види діяльності, промислові підприємства або магазини, державні чи приватні, не порушували нормальних умов здорового довкілля та його гігієни, не завдавали шкоди державному чи приватному майну або не викликали серйозних ризиків для людей чи їхнього майна (стаття 1). Стаття 3 поширює це правило на шуми, вібрації, дим, газ, запахи і таке інше.
Що стосується їх розміщення, то згадана діяльність регулюється муніципальними постановами і планами землевпорядкування. В жодному разі заводи, що їх визнано небезпечними або шкідливими для здоров'я, не можуть у принципі розміщатися ближче, ніж щонайменше за 2000 метрів від найближчої жилої зони (стаття 4).
28. Місцевий мер має право видавати дозволи на ведення згаданої діяльності, а також контролювати виконання наведених вище положень і, в разі необхідності, накладати санкції (правило 6 постанови).
Процедура отримання цих дозволів здійснюється в кілька етапів, включаючи обов'язкову консультацію з комісією провінції про відповідність систем, пропонованих заявником у його описі проекту. Перед запровадженням такого проекту фахівець від муніципалітету повинен обов'язково проконтролювати всі установки (статті 29 - 34).
Зацікавлені особи можуть подати апеляцію у звичайні суди проти рішення про надання чи відмову в наданні дозволу (стаття 42).
Якщо виникають якісь неприємні наслідки, мер може доручити уповноваженим особам вжити заходів для їх усунення. У разі невжиття заходів у визначені законом строки мер, взявши до уваги результати проведених експертиз і заслухавши зацікавлену сторону, може або накласти штраф, або вилучити тимчасово чи остаточно дозвіл на цю діяльність (стаття 38).
D. Кримінальне право
29. Статтю 347 bis було введено 25 червня 1983 року Законом про термінову часткову реформу Кримінального кодексу (8/1983). Вона передбачає:
"Підлягає покаранню у вигляді ув'язнення на строк від одного до шести місяців (arresto mayor) і штрафу від 50000 до 1000000 песет кожен, хто, порушуючи закони та підзаконні нормативні акти про захист довкілля, спричиняє або практикує, прямо чи опосередковано, викиди або виливи будь-якого характеру в атмосферу, на ґрунт чи у воду (...), які можуть становити серйозну небезпеку для здоров'я людей або завдавати значної шкоди умовам життя тварин, лісам, природним поверхням чи корисним насадженням.
Найвища міра покарання (ув'язнення на строк від шести місяців до шести років) призначається тоді, коли промислове підприємство діє підпільно, не отримавши необхідних адміністративних дозволів, або всупереч очевидним рішенням адміністрації, що наказала змінити або припинити шкідливу діяльність, або якщо воно надало неправдиву інформацію стосовно свого впливу на довкілля, або якщо воно чинить спротив діям інспекції, яка представляє адміністративні органи.
(...)
В усіх випадках, передбачених цією статтею, може бути вирішено про тимчасове або остаточне закриття підприємства (...)".
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ
30. Пані Лопес Остра звернулася до Комісії 14 травня 1990 року. Вона скаржилася на бездіяльність муніципалітету міста Лорки стосовно незручностей, яких завдає очисна станція, розташована за кілька метрів від місця її проживання; посилаючись на пункт 1 статті 8 і на статтю 3 Конвенції ( 995_004 ), вона висловлювала думку, що стосовно неї порушено право на повагу до її житла, що заважає її особистому і сімейному життю, а також становить нелюдське поводження.
31. Комісія одержала заяву (N 16798/90) 8 липня 1992 року. У своїй доповіді від 31 серпня 1993 року (стаття 31) вона висловила одностайну думку про наявність порушення статті 8 і про відсутність порушення статті 3. Повний текст висновку Комісії наведено в додатку до цього рішення*.
---------------
* Примітка Секретаря Суду:
З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією судового рішення (том 303-C серії A Публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.
ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ
32. Уряд звернувся до Суду з проханням взяти до уваги подані йому попередні заперечення або визнати "відсутність порушення з боку (...) Королівства Іспанії своїх зобов'язань за Конвенцією" ( 995_004 ).
33. На засіданні адвокат заявниці попросив Суд "визнати, що у справі Лопес Остри Іспанія порушила свої зобов'язання за статтями 8 і 3 Конвенції" ( 995_004 ).
ЩОДО ПРАВА
34. Заявниця стверджувала, що було порушення статей 8 і 3 Конвенції ( 995_004 ) через неприємний запах, шкідливий дим і шум, що їх створює станція очищення стічних вод і відходів, розташована за кілька метрів від її житла. Заявниця поклала відповідальність за це на представників органів іспанської влади, які, на її думку, виявили пасивність у цьому відношенні.
I. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ
A. Заперечення з посиланням на невичерпання всіх національних засобів правового захисту
35. Уряд стверджує в Суді, так само як і в Комісії, що пані Лопес Остра не вичерпала всіх національних засобів правового захисту. Спеціальна процедура апеляції стосовно захисту прав людини, до якої вона вдалася (див. вище пункти 10 - 15 і 24 - 25), не є, на його думку, адекватним засобом для розгляду питань, що вирішуються звичайними судами, і є суперечками наукового характеру про наслідки діяльності очисної станції. Через те, що було застосовано прискорену процедуру для вирішення питання щодо очевидного порушення основних прав, пред'явлення доказів було зменшено.
З іншого боку, заявниця повинна була вдатися або до кримінального провадження, або до звичайного адміністративного провадження, які довели свою ефективність у подібних обставинах. Так, стосовно тих самих фактів її невістки розпочали звичайну процедуру у квітні 1990 року, а потім подали скаргу до кримінального суду 13 листопада 1991 року. Ці суди постановили рішення про закриття станції, відповідно, з 18 вересня і з 15 листопада 1991 року, але виконання цих рішень було призупинено через апеляції міста і прокуратури (див. вище пункти 16 і 17). 27 жовтня 1993 року станцію було закрито за розпорядженням судді з кримінальних справ, але обидві процедури все ще перебувають у провадженні іспанських судів. Якщо Суд винесе своє рішення у цій справі, як це зробила Комісія у своїй доповіді на основі документів, поданих сторонами, які стосуються зазначених проваджень, його рішення наперед визначить результат цих проваджень.
36. Суд, так само як і Комісія та заявниця, вважає, що, навпаки, спеціальне звернення з метою захисту основних прав, яке заявниця подала до адміністративної палати провінції Мурсії (див. вище пункт 10), було ефективним і швидким засобом для усунення скарг стосовно поваги до її житла і до фізичної недоторканності, тим більше що ця заява могла досягти бажаного для заявниці результату, тобто закриття очисної станції. Мало того, у двох судах, що розглядали справу по суті адміністративна палата провінції Мурсія і Верховний суд - див. вище пункти 11 і 13), прокуратура дійшла висновку про те, що слід задовольнити скаргу, подану заявницею.
37. Стосовно необхідності дочекатися результату двох проваджень, ініційованих невістками пані Лопес Остри до звичайних судів (адміністративного і кримінального), Суд і Комісія зауважують, що заявниця не є стороною в зазначених інстанціях. Крім того, предмет цих проваджень не повністю збігається зі зверненням стосовно захисту основних прав, а отже, і з заявою, поданою до Європейського суду, навіть якщо ці провадження могли б привести до бажаного результату. Адже звичайне адміністративне провадження стосується іншого питання, а саме - відсутності дозволу з боку муніципалітету на розміщення і функціонування станції. Так само, вирішення питання про кримінальну відповідальність SACURSA за можливе екологічне правопорушення є відмінним від питання бездіяльності міста або інших відповідних органів державної влади за незручності, що їх спричиняє ця станція.
38. Нарешті, залишається з'ясувати, чи повинна була заявниця сама розпочати ту чи іншу з двох процедур, для того щоб було вичерпано всі національні засоби правового захисту. Суд зазначає з цього приводу, що він знову-таки погоджується з Комісією. Оскільки заявниця ефективно і правильно оскаржила порушення, на яке вона посилається, вона не була зобов'язана розпочинати інші, не такі швидкі процедури.
Таким чином, вона вже надала судам своєї країни можливість, яку стаття 26 Конвенції ( 995_004 ) в принципі відкриває перед усіма державами-учасницями: виправляти порушення, у яких їх звинувачують (див., крім іншого, рішення у справах "Де Вільде, Оомс і Версип проти Бельгії" від 18 червня 1971 року, серія A, N 12, с. 29, п. 50, та "Ґуццарді проти Італії" від 6 листопада 1980 року, серія A, N 39, с. 27, п. 72).
39. Таким чином, заперечення Уряду має бути відхилене.
B. Заперечення стосовно втрати заявницею статусу потерпілої
40. Уряд висунув друге заперечення, яке він уже подавав Комісії. Він припускає, що пані Лопес Остра, так само, до речі, як і інші жителі міста Лорки, зазнавала значних незручностей через діяльність станції до 9 вересня 1988 року - дати часткового припинення її діяльності (див. вище пункт 9). Однак, навіть якщо припустити, що запахи і шум - не надмірний - тривали й після цієї дати, заявниця за цей час втратила свій статус потерпілої: з лютого 1992 року родину Лопес Остри було переселено за рахунок муніципалітету у квартиру в центрі міста, а згодом, у лютому 1993 року, вона переїхала до купленого нею будинку (див. вище пункт 21). В усякому разі, закриття станції в жовтні 1993 року припинило будь-які незручності, і, таким чином, відтоді ні заявниця, ні її близькі не потерпали від небажаних наслідків функціонування станції.
41. На засіданні представник Комісії зауважив, що рішення судді-слідчого від 27 жовтня 1993 року (див. вище пункт 22) не позбавляє статусу потерпілої особу, яку якість довкілля примусила покинути свою домівку, а потім купити інший будинок.
42. Суд погодився з цією думкою. Ні переїзд пані Лопес Остри, ні закриття - все ще тимчасове (див. вище пункт 22) - очисної станції не перекреслюють того факту, що заявниця разом із членами її сім'ї кілька років прожила за дванадцять метрів від джерела шуму, поганих запахів і диму.
У будь-якому випадку, якби заявниця змогла тепер повернутися до свого колишнього помешкання після рішення про закриття станції, це було б фактом, який слід було взяти до уваги при підрахунку шкоди, якої вона зазнала, але це не позбавило б її статусу потерпілої (див., серед багатьох інших, рішення у справах "Маркс проти Бельгії" від 13 червня 1979 року, серія A, N 31, с. 13 - 14, п. 27, та "Інце проти Австрії" від 28 жовтня 1987 року, серія A, N 126, с. 16, п. 32).
43. Таким чином, заперечення є необґрунтованим.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
44. Пані Лопес Остра передовсім скаржилася на порушення статті 8 Конвенції ( 995_004 ), яка передбачає:
"1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб".
Комісія підтримує цю думку, проти якої виступає Уряд.
45. Уряд зауважує, що скарга, яку розглядала Комісія і прийнятність якої вона визначала (див. вище пункти 30 і 31), не збігається з тією, яку іспанські суди розглядали під час апеляції про порушення основних прав, оскільки вона ґрунтується на твердженнях, медичних висновках і технічних експертизах, які проведено після подання апеляції і які не мають стосунку до останньої.
46. Суд не приймає такого аргументу. Заявниця скаржилася на ситуацію, яка тривала через бездіяльність муніципалітету та інших уповноважених органів влади. Ця бездіяльність становить один з основних елементів скарги, поданої до Комісії, так само як і апеляції до адміністративної палати провінції Мурсії (див. вище пункт 10). Той факт, що вона тривала й після звернення до Комісії і після винесення нею ухвали про прийнятність справи, не може свідчити проти заявниці. Суд може взяти до уваги факти, що мали місце після подання заяви - і навіть після прийняття ухвали про прийнятність, - якщо йдеться про довготривалу ситуацію (див., серед зовнішніх джерел, рішення у справі "Ноймайстер проти Австрії" від 27 червня 1968 року, серія A, N 8, с. 21, п. 28 і с. 38, п. 7).
47. Пані Лопес Остра заявляє, що, незважаючи на рішення про часткове зупинення станції 9 вересня 1988 року, остання продовжувала виділяти дим, постійні шуми і сильні неприємні запахи, які зробили нестерпним життя її родини і викликали у неї та у її близьких серйозні проблеми зі здоров'ям. Вона посилається з цього приводу на порушення її права на повагу до житла.
48. Уряд заперечує реальність і серйозність цієї ситуації (див. вище пункт 40).
49. Спираючись на медичні висновки і звіти експертизи, подані частково Урядом і частково заявницею (див. вище пункти 18 - 19), Комісія визнала, зокрема, що викиди станцією сульфату водню перевищували дозволений рівень, що вони могли становити небезпеку для здоров'я жителів близьких помешкань і, нарешті, що можна встановити причинно-наслідковий зв'язок між цими викидами і хворобами, які мала донька заявниці.
50. Суд вважає, що ці твердження лише підсилюють перший експертний висновок, поданий 19 січня 1989 року до адміністративної палати регіональною Агенцією охорони довкілля і природи у рамках провадження справи з основних прав, розпочатого пані Лопес Остра. Прокуратура підтримала цю скаргу як у першій, так і в другій інстанції (див. вище пункти 11 і 13). Сама адміністративна палата також погодилась із припущенням, що оскаржувані незручності, не становлячи серйозної загрози для здоров'я, призводять до погіршення якості життя жителів кварталу, хоч це погіршення і не є достатньо серйозним для того, щоб становити порушення основних прав, передбачених у Конституції (див. вище пункт 11).
51. Однак само собою зрозуміло, що значна шкода, від якої потерпає довкілля, може погіршити стан будь-якої особи і позбавити її можливості користуватися своєю домівкою, що завдає шкоди її особистому та сімейному життю, не становлячи, однак, серйозної загрози для здоров'я заявниці.
Якщо розглянути питання з точки зору позитивних зобов'язань держави - вжити адекватних і розумних заходів для захисту прав людини, керуючись пунктом 1 статті 8, як цього бажає у своїй скарзі заявниця, або якщо розглядати питання про виправдане "втручання органу державної влади", за пунктом 2 статті 8, застосовувані принципи є досить схожими. В обох випадках слід підтримувати справедливу рівновагу між конкуруючими інтересами особи і суспільства в цілому, беручи до уваги, що держава користується в будь-якому випадку певною свободою розсуду. Крім того, навіть стосовно позитивних зобов'язань, що випливають з пункту 1 статті 8, цілі, перелічені у пункті 2, можуть мати певне значення у пошуках необхідної рівноваги (див., зокрема, рішення у справах "Різ проти Сполученого Королівства" від 17 жовтня 1986 року, серія A, N 106, с. 15, п. 37, та "Пауелл і Райнер проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1990 року, серія A, N 172, с. 18, п. 41).
52. Із справи випливає, що очисну станцію було збудовано в липні 1988 року фірмою SACURSA для того, щоб вирішити серйозну проблему забруднення в місті Лорка через велику кількість дубильних підприємств. Проте одразу після її введення в дію вона спричинила незручності й захворювання у багатьох мешканців (див. вище пункти 7 і 8).
Звичайно, іспанські органи влади, і зокрема муніципалітет міста Лорки, в принципі не були безпосередньо винні у тих викидах, про які йде мова. Однак, як зазначає Комісія, місто дозволило розміщення станції на землях, що йому належать, а держава надала фінансову допомогу для її побудови (див. вище пункт 7).
53. Муніципальна рада відреагувала швидко, безкоштовно відселивши до центру міста на період липень, серпень і вересень 1988 року потерпілих мешканців, а потім припинивши один з видів діяльності станції з 9 вересня (див. вище пункти 8 і 9). Однак її члени не могли не знати, що проблеми довкілля залишилися й після часткового закриття станції (див. вище пункти 9 і 11). Мало того, це було підтверджено 19 січня 1989 року у звіті регіональної Агенції охорони довкілля і природи, а потім підтверджено експертизами 1991, 1992 і 1993 років (див. вище пункти 11 і 18).
54. Пані Лопес Остра вважає, що основні функції нагляду, які має муніципалітет згідно з Постановою 1961 року, примушували муніципалітет до конкретних дій. Крім того, станція не відповідала вимогам, встановленим законом, у тому, що стосувалося місця її розміщення і відсутності муніципального дозволу (див. вище пункти 8, 27 і 28).
55. Стосовно цього Суд нагадує, що питання законності розміщення і функціонування станції все ще розглядається у Верховному суді з 1991 року (див. вище пункт 16). За його практикою, саме національним органам влади, і особливо судовим органам, належить тлумачити і застосовувати національне право (див., крім іншого, рішення у справі "Касадо Кока проти Іспанії" від 24 лютого 1994 року, серія A, N 285-A, с. 18, п. 43).
У будь-якому разі, Суд вважає, що у цій справі, навіть припустивши, що муніципалітет виконав обов'язки, які покладає на нього національне право (див. вище пункти 27 - 28), достатньо з'ясувати, чи національні органи влади вжили необхідних заходів для того, щоб захистити право заявниці на повагу до її житла, а також до її особистого життя, гарантоване статтею 8 (див., крім іншого, mutatis mutandis, рішення у справі "X та Y проти Нідерландів" від 26 березня 1985 року, серія A, N 91, с. 11, п. 23).
56. Слід зазначити, що муніципалітет не лише не вжив для цього необхідних заходів після 9 вересня 1988 року, а й протидіяв судовим постановам, які цьому сприяли. Так, у звичайному провадженні, розпочатому невістками пані Лопес Остри, муніципалітет оскаржив постанову Вищого суду провінції Мурсія від 18 вересня 1991 року про тимчасового закриття станції, і внаслідок цього цей захід не було застосовано (див. вище пункт 16).
Інші державні органи також сприяли тривалості такої ситуації. Так, 19 листопада 1991 року прокуратура оскаржила рішення про тимчасове закриття станції, винесене суддею-слідчим міста Лорки 15 листопада в рамках провадження стосовно екологічного правопорушення (див. вище пункт 17), внаслідок чого цей захід не виконувався до 27 жовтня 1993 року (див. вище пункт 22).
57. Уряд нагадує, що місто взяло на себе видатки з орендування квартири в центрі міста, де заявниця проживала із сім'єю з 1 лютого 1992 року по лютий 1993 року (див. вище пункт 21).
Суд зауважує, однак, що заявникам довелося протягом трьох років терпіти неприємності, пов'язані з діяльністю станції, перед тим як вони переїхали, і що слід також взяти до уваги всі незручності, які створює такий переїзд. Вони пішли на це лише тоді, коли з'ясувалося, що ситуація може тривати невизначений час, і за порадою педіатра, який лікував доньку пані Лопес Остри (див. вище пункти 16, 17 і 19). За цих обставин пропозиція муніципалітету не могла повністю компенсувати пережиті неприємності й незручності.
58. Виходячи з цього і незважаючи на свободу самостійної оцінки, яка визнається за державою-відповідачем, Суд вважає, що остання не змогла підтримати необхідну рівновагу між економічними інтересами міста Лорки - мати очисну станцію - та ефективним здійсненням позивачкою її права на повагу до житла і до особистого та сімейного життя.
Отже, було допущено порушення статті 8 Конвенції ( 995_004 ).
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
59. Пані Лопес Остра вважала, що факти, за які держава-відповідач зазнала критики, були настільки серйозними і викликали у неї таку тривогу, що є підстави вважати їх такими, які принижують людську гідність і засуджуються у статті 3 Конвенції ( 995_004 ), яка передбачає:
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".
Уряд і Комісія вважають, що не було порушення цієї статті.
60. Суд поділяє цю думку. Умови, в яких заявниця та її родина жили протягом кількох років, звичайно, були дуже важкими, але вони не становлять нелюдського поводження за статтею 3.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )