Захист персональних даних
1. Персональні дані, повідомлені згідно з цією Конвенцією, можуть використовуватись державою-членом, якій вони були передані:
(a) з метою провадження, до якого застосовується ця Конвенція;
(b) для інших судових чи адміністративних проваджень, які прямо пов'язані з провадженням, про які йдеться в підпараграфі (a);
(c) для відвертання негайної та серйозної загрози державній безпеці;
(d) з будь-якою іншою метою тільки за попередньої згоди держави-члена, яка здійснює передачу даних, якщо відповідна держава-член не отримала згоди особи, яка є суб'єктом цих даних.
2. Ця стаття також застосовується до персональних даних, які не передавалися, але були отримані у інший спосіб відповідно до цієї Конвенції.
3. Залежно від обставин конкретної справи держава-член, яка здійснює передачу, може вимагати від держави-члена, якій передано персональні дані, надати інформацію про використання згаданих даних.
4. У разі накладення умов на використання персональних даних відповідно до статей 7(2), 18(5)(b), 18(6) чи 20(4) ці умови мають переважну силу. Якщо таких умов накладено не було, застосовується ця стаття.
5. Положення статті 13(10) мають пріоритет над цією статтею стосовно інформації, отриманої згідно із статтею 13.
6. Ця стаття не застосовується до персональних даних, які були отримані державою-членом згідно з цією Конвенцією та які походять з цієї держави-члена.
7. При підписанні Конвенції Люксембург може заявити, що в разі передачі Люксембургом персональних даних іншій державі-члену згідно з цією Конвенцією, застосовуються такі положення:
Люксембург може, за умови виконання параграфа 1(c), залежно від обставин конкретної справи вимагати, щоб у разі неотримання відповідною державою-членом згоди суб'єкта даних, такі персональні дані могли використовуватися для цілей, про які йдеться в параграфах 1(a) і (b) тільки за попередньої згоди Люксембургу стосовно проваджень, для яких Люксембург міг відхилити чи обмежити передачу або використання персональних даних згідно з положеннями цієї Конвенції чи документів, про які йдеться в статті 1.
Якщо в конкретному випадку Люксембург відмовляється надавати згоду на прохання держави-члена відповідно до положень параграфа 1, він повинен надати письмове обгрунтування свого рішення.