1. Працівники, зайняті неповний робочий час, тривалість робочого часу чи заробітки яких нижчі від встановленої мінімальної норми, можуть виключатися державою-членом:
a) зі сфери застосування будь-яких передбачених законом систем соціального забезпечення, вказаних у статті 6, але не стосовно допомог у зв'язку з трудовим каліцтвом чи професійним захворюванням;
b) зі сфери дії будь-яких заходів, що застосовуються в областях, вказаних у статті 7, за винятком заходів із захисту материнства, окрім тих, які визначені передбаченими законом системами соціального забезпечення.
2. Вказані в параграфі 1 мінімальні норми повинні бути достатньо низькими, щоб не виключати невиправдано велику чисельність працівників, зайнятих неповний робочий час.
3. Держава-член, що користується передбаченою в параграфі 1 можливістю:
a) періодично переглядає чинні мінімальні норми;
b) у своїх доповідях про застосування Конвенції, що надсилаються відповідно до статті 22 Статуту Міжнародної організації праці ( 993_154 ), вказує діючі мінімальні норми, причини, які послужили основою для їх прийняття, а також повідомляє, чи розглядаються можливості поступового поширення правового захисту на виключених працівників.
4. З найбільш представницькими організаціями роботодавців та працівників проводяться консультації з приводу встановлення, повторного розгляду та перегляду вказаних у цій статті мінімальних норм.