Визнання і виконання провадження щодо врегулювання в третій країні
1. Ця стаття застосовується до провадження щодо врегулювання в третій країні, якщо міжнародна угода з відповідною третьою країною, зазначена у статті 93(1), не набула чинності, і до набрання чинності такої угоди. Вона також застосовується після набуття чинності міжнародної угоди, зазначеної у статті 93(1), з відповідною третьою країною, якщо визнання і виконання провадження щодо врегулювання в третій країні не регулюється цією угодою.
2. Якщо Європейська колегія з врегулювання була заснована відповідно до статті 89, вона ухвалює спільне рішення щодо визнання, окрім випадків, зазначених у статті 95, провадження щодо врегулювання в третій країні щодо установи третьої країни або до материнської компанії, яка:
(a) має дочірні компанії Союзу, засновані у двох або більше державах-членах або філії Союзу, які розташовані і визнаються значними у двох або більше державах-членах; або
(b) має активи, права або зобов’язання, які розташовані у двох або більше державах-членах або регулюються законодавством цих держав-членів.
Якщо ухвалено спільне рішення про визнання провадження щодо врегулювання в третій країні, відповідні національні органи з врегулювання намагаються досягти виконання визнаних процедур врегулювання третьої країни відповідно до їхнього національного законодавства.
3. У разі відсутності спільного рішення між органами з врегулювання, які беруть участь у Європейській колегії з врегулювання, або за умови відсутності Європейської колегії з врегулювання, кожний орган з врегулювання ухвалює власне рішення щодо визнання і виконання, окрім випадків, зазначених у статті 95, провадження щодо врегулювання в третій країні щодо установи третьої країни або до материнської компанії.
Рішення належним чином враховує інтереси кожної окремої держави-члена, в яких веде діяльність установа третьої країни або материнська компанія і, зокрема, потенційний вплив визнання і виконання провадження щодо врегулювання в третій країні на інші частини групи і на фінансову стабільність у цих державах-членах.
4. Держави-члени повинні забезпечити, щоб органи з врегулювання мали принаймні такі повноваження:
(a) виконувати повноваження щодо врегулювання щодо:
(i) активів установи третьої країни або материнської компанії, яка розташована у їхній державі-члені або регулюється законодавством їхньої держави-члена;
(ii) прав або зобов’язань установи третьої країни, внесених до бухгалтерського обліку філією Союзу у їхній державі-члені або регулюються законодавством їхньої держави-члена або якщо вимоги щодо таких прав або зобов’язань можуть бути примусово виконані у їхній державі-члені;
(b) здійснювати передання, у тому числі вимагати від іншої особи застосування дій для здійснення передання акцій або інших інструментів власності у дочірній компанії Союзу, що має осідок у державі-члені, що призначає;
(c) виконувати повноваження, зазначені у статті 69, 70 або 71, щодо прав будь-якої сторони укласти договір з суб’єктом, зазначеним у параграфі 2 цієї статті, якщо такі повноваження необхідні для виконання провадження щодо врегулювання в третій країні; та
(d) скасовувати можливість виконання будь-якого права на припинення, ліквідацію або прискорення договорів чи впливати на договірні права суб’єктів, зазначених у параграфі 2, а також інших суб’єктів групи, якщо такі права виникають внаслідок застосування дій з врегулювання щодо установи третьої країни, материнської компанії цих суб’єктів або інших суб’єктів групи, самим органом з врегулювання третьої країни або іншим чином відповідно до правових чи регуляторних вимог щодо домовленостей з врегулювання у цій країні, за умови подальшого виконання основних зобов’язань відповідно до умов договору, включаючи зобов’язання щодо оплати та постачання, і надання забезпечення.
5. Органи з врегулювання можуть застосувати, якщо це необхідно в інтересах суспільства, дію з врегулювання щодо материнської компанії, якщо відповідний орган третьої країни встановлює, що установа, зареєстрована у цій третій країні, виконує умови врегулювання відповідно до законодавства цієї третьої країни. Для цього держави-члени повинні забезпечити, щоб органи з врегулювання були уповноважені використовувати повноваження щодо врегулювання щодо цієї материнської компанії і застосовувалася стаття 68.
6. Визнання і виконання провадження щодо врегулювання в третій країні не повинно обмежувати звичайні провадження щодо неплатоспроможності відповідно до національного законодавства, застосовного, у відповідних випадках, згідно з цією Директивою.