1. Законодавство, що застосовується до договорів щодо діяльності, про яку йдеться у Першій Директиві, є законодавством держави-члена зобов'язання. Однак, якщо дозволяє закон тієї держави, сторони можуть обирати закон іншої країни.
2. У разі, якщо власник страхового поліса є фізичною особою і має постійне місце проживання у державі-члені, іншій ніж державі, громадянином якої він є, сторони можуть обирати законодавство тієї держави-члена, громадянином якої він є.
3. У разі, якщо держава включає деякі територіальні одиниці, кожна з яких має свої власні правові норми щодо договірних зобов'язань, кожна одиниця вважається країною, з метою визначення законодавства, що застосовується відповідно до цієї Директиви.
Держава-член, в якій різні територіальні одиниці мають свої власні правові норми щодо договірних зобов'язань, не зобов'язана застосовувати положення цієї Директиви щодо протиріч, які виникають між законами таких одиниць.
4. У цій статті ніщо не обмежує застосуванню правових норм місця розгляду справи у ситуації, коли вони є обов'язковими, незалежно від законодавства, застосовуваного в інакший спосіб до договору.
Якщо це передбачає закон держави-члена, обов'язкові правові норми держави-члена зобов'язання можуть бути застосовані, якщо, і наскільки це відповідає закону тієї держави-члена, такі правила повинні застосовуватись, який би закон не застосовувався до договору.
5. Згідно з попередніми пунктами, держави-члени застосовують до договорів страхування, про які йдеться у цій Директиві, їх загальні правила міжнародного приватного права щодо договірних зобов'язань.