1. Держави-члени мають можливість обмежити відповідальність гарантуючих установ, зазначених у статті 3.
2. Якщо держави-члени використовують можливість, передбачену в пункті 1, вони:
- у випадку, зазначеному в першому абзаці статті 3(2), забезпечують виплати за неоплаченими претензіями стосовно оплати праці за останні три місяці трудового договору або трудових відносин, що мали місце до настання неплатоспроможності роботодавця;
- у випадку, зазначеному в другому абзаці статті 3(2), забезпечують виплати за неоплаченими претензіями стосовно оплати праці за останні три місяці трудового договору або трудових відносин, що передували даті повідомлення про звільнення, наданого найманому працівникові на підставі неплатоспроможності роботодавця;
- у випадку, зазначеному в третьому абзаці статті 3(2), забезпечують виплати за неоплаченими претензіями стосовно оплати праці за останні 18 місяців трудового договору або трудових відносин, що передували даті настання неплатоспроможності роботодавця або даті, на яку дію трудового договору або трудових відносин з найманим працівником було зупинено на підставі неплатоспроможності роботодавця. У цьому випадку держави-члени можуть обмежити відповідальність щодо виплат до суми, що відповідає періоду вісім тижнів або кільком коротшим періодам, які разом складають вісім тижнів.
3. Проте з метою уникнути виплати сум, які виходять за межі соціальної мети цієї Директиви, держави-члени можуть встановити граничний критерій відповідальності для неоплачених претензій найманих працівників.
Якщо держави-члени реалізовують цю можливість, вони інформують Комісію про методи, використані для встановлення граничного критерію.