Екстрадиція та переслідування
1. Будь-яка держава-член, яка відповідно до її національного законодавства не екстрадує своїх громадян, повинна вжити необхідних заходів для встановлення її юрисдикції щодо злочинів, які вона визначила відповідно до статті 1 та 2 (1), якщо вони вчинені її громадянами за межами її території.
2. Кожна держава-член повинна, якщо її громадянин звинувачується у вчиненні в іншій державі-члені кримінального злочину, пов’язаного з описаними у статтях 1 та 2 (1) діяннями, і вона не екстрадує таку особу такій іншій державі-члену виключно на підставі його або її громадянства, передати справу за потреби своїм компетентним органам для переслідування. Щоб уможливити переслідування, пов’язані зі злочином файли, інформацію та речові докази необхідно передавати відповідно до процедур, викладених у статті 6 Європейської конвенції про екстрадицію. Держава-член, що робить запит про екстрадицію, повинна бути поінформована про розпочате переслідування та його результати.
3. У разі шахрайства, що завдає шкоди фінансовим інтересам Європейських співтовариств, держава-член не може відмовити в екстрадиції лише на тій підставі, що воно пов’язане з податковим або митним злочином.
4. Для цілей цієї статті поняття «громадяни держави-члена» необхідно розуміти відповідно до будь-якої заяви, зробленої державою-членом згідно зі статтею 6 (1) (b) Європейської конвенції про екстрадицію та відповідно до параграфа 1 (c) тієї статті.